Між нами провалля…
Олена довго не могла прийти до тями після розлучення з чоловіком. Вона й здогадувалася, що той гуляє, але дізнатися правду виявилося важче, ніж уявити. Була родина, спільні мрії, звичний шлях… А тепер — нічого. Тарас просто пішов із дому, з її життя.
Літо вже схилялося до закату, а Олена навкруги не бачила ні сонця, ні шуму міста, ні веселки після дощу. Однієї спекотної ночі, безсило перевертаючись на подушці, вона раптом усвідомила: так більше не може бути. Тарас щасливий, а вона не живе — повільно вгасає.
«Тут усе нагадує про нього, про нас. А нас більше немає. Треба просто поїхати. Хоч на час. Але не на південь, не за кордон, де тиск і метушня. Треба у тишу, у село. Адже в нас же там будинок! Бабусин. Ми всі звідти, з того краю. Там наша сила. Чому я раніше не зрозуміла?» — Олена навіть сіла на ліжку. Сорочка прилипла до спини.
Бабуся померла три роки тому. Перед цим довго хворіла. Все йшло до кінця. Але Тарас умовив її поїхати до Італії. «За десять днів нічого не станеться», — говорив він. Звістка про смерть бабусі дійшла їх у Неаполі. «Нічого не зміниш. Змінити квитки важко. Повернемося, відвідаємо могилку…» І вона знову послухала його. Як завжди.
У маминого нового чоловіка є дача — великий будинок недалеко від міста. Мама давно хотіла продати бабусин дім, але все відкладала.
Раніше щоліта Олена гостювала у бабусі. А потім вступила до інституту — і більше не поверталася. І на могилку не поїхала, тепер уже й не пам’ятає чому.
Від нетерпіння аж долоні засвербіли. Олена взяла телефон, хотіла подзвонити мамі, дізнатися про ключі. Але побачивши час на екрані, зрозуміла: пізно, усі сплять. Вона поклала телефон і відкинулася на подушку. Нічого. Тепер вона знає, що робити, як витягти себе з цієї прірви. Олена почала уявляти, як збиратиме речі, як зустріне її старий дім… І непомітно заснула.
Вранці легко схопилася й одразу подзвонила мамі.
— Ну нарешті, оживаєш, почала думати про щось, крім свого Тараса. Світ на ньому не зійшовся… — мама знову почала стару пісню.
— Мам, годі. Слова не допомагають. Де ключі?
— А нащо їх шукати? Лежать у тумбочці в передпокої. Приїжджай, хоч побачу тебе. Будинок у порядку. У травні зустріла тітку Ганну. Я тобі казала? Ні? Тобі ж було не до того… Ну от, вона на весілля онуки приїжджала. Казала, що дім цілий. Питала, чи не продамо. Новий зять купив би. Дуже йому село сподобалось. Може, разом поїдемо? — мама, як завжди, стрибала з теми на тему.
— Ні. Я сама. Будь ласка. За ключами після роботи заїду.
Весь день думки Олени крутилися навколо поїздки. Директорка агенції, де вона працювала, теж розведена, уважно вислухала. Мов, пробувала заповнити порожнечу роботою — не вийшло. Вирішила поїхати. Період відпусток, замовлень мало, без неї впораються. Нарешті, неохоче, але погодилася.
Ввечері Олена забрала ключі, зібрала речі. Брала мінімум — раптом не витримає й захоче повернутися.
Як не дивно, спала міцно. Вранці схопилася рано, з нетерпінням випила каву, перевірила, чи вимкнено світло й газ, взяла сумку й вийшла.
Місто ще спало. Над дахами виднілися перші промені сонця. Від хвилювання Олена підспівувала хітам із радіо.
Хоча давно не була в селі, дорогу пам’ятала. Будинок стояв на місці. Навіть у дворі хтось із сусідів викосив траву. Олена вийшла з авто й опинилася в тиші. Звуків було багато: цвіркуни, птахи, півні, собака на ланцюзі в сусідньому дворі. Але порівняно з містом — тиша була немов дзвінка.
У будинку сиро, через завішані фіранки — напівтемно. Олена заборонила собі жаліти, що приїхала, й взялася за справи. Принесла води з колодязя, вимила підлогу, хоч бруду не було. Розпалила піч — і коли вогонь нарешті затріщав, почувала себе переможницею.
Мимо ходили селяни, розглядали машину, зазирали у вікна, але всередині не лізли — не принято.
Скоро в хаті стало спекотно. Олена розстелила ковдру, поставила подушки біля печі, щоб швидше просохли. На сонце не виносила — забагато очей. Пішла на річку за селом. На березі зняла сандалі й обережно йшла по сухій траві. Вода здавалася чорною й густою.
Олена відійшла далі, зняла сарафан і кинулася у воду. Вона виявилася теплою й м’якою.
— А я думаю, хто тут плещеться? Що за рибина? — почувся за спиною чоловічий голос.
Олена різко обернулася. Перед нею стояв Микола. Доросліший, загартований, але впізнаваний. Її перше кохання. В одній руці — вудка, в іншій — гілка з рибою.
Серце підскочило до горла. Хвиля споминів накрила її за мить.
Ось чому вона так довго неСльози скотилися по її обличчю, бо вона нарешті зрозуміла, що саме ця людина, цей момент і це місце були тим, чого вона шукала все своє життя, і тепер вони разом назавжди.