Довірливий чоловік і пляшечка з отрутою
— Приїхали, мамо, — Левко відчинив матері двері авто.
Ганна вийшла, підвела очі до вікон своєї хати. Зітхнула.
— Що, мамо, знову погано?
— Та ні, сину. — Вона зазирнула в очі синові. В них стояла щира тривога. — Все життя в цій хаті прожила. Спочатку з батьками, потім з чоловіком. Сюди тебе з пологового принесла. Такий ти гарний був… — Вона замовкла. — А пам’ятаєш, як ми шторки купували після ремонту? А тепер… — Знову глянула на вікна.
Скільки часу вона провела, виглядаючи з кухні свого Миколу. Замітить, що він іде через двір — одразу перевіряє, чи не остигла вечеря. Завжди залишала під чайником увімкненим газ. Микола любив пити обпалююче гарячий чай, обов’язково з цукром-рафинадом. Солодкий і з цукерками не визнавав. Справжній селянський смак.
— Ходімо, мамо, — вивів її з думок син, торкнувшись за руку. — Оля, мабуть, вже чекає.
— Оля… — видихнула Ганна. — Вона ж ні разу до мене не зайшла. Моєї смерті чекала?
— Годі, мамо, — різко обірвав її син.
Вони піднялися на другий поверх старого будинку в центрі міста. Син відчинив важкі високі двері, на яких лишилися сліди від шурупів та таблички з ім’ям її батька: «Левко Михайлович Шевченко. Професор».
Невістка визирнула з кімнати, сопнула й зникла.
— Заходь, мамо, я зараз чаю зроблю, з лимоном, як ти любиш, — сказав Левко.
Ганна пройшла в маленьку кімнату, що колись була синовою, а ще раніше — її дівочою. Важко опустилася на потертий диван, відкинула голову на спинку й заплющила очі.
«Як тепер усе буде?» — подумала вона.
***
Ганна вийшла заміж пізно. Батько-професор бачив у доньці свою наступницю, хотів, щоб вона продовжила його справу. За нею залицялися багато. «Не поспішай, доню. Хлопцям ім’я твого батька потрібне, а не ти», — казала мати.
Але в тридцять вона сама закохалася в незграбного молодого аспіранта. Батько в ньому душі не чаяв, пророкував велике майбутнє. Тому, мабуть, і погодився на їхній шлюб. Через рік батько пішов на пенсію, залишивши кафедру зятю. Вони з матір’ю переїхали в село, залишивши хату молодим.
З Миколою жили добре, тільки завагітніти не виходило. Ганна вже відчаїлася, коли це сталося. Як же вони раділи! Коли народився син, про науку довелося забути. Та й Микола хотів, щоб вона сиділа вдома й ростила хлопця.
Сам він цілими днями пропадав на кафедрі. Писав наукові праці, книги. Не обійшлося без заздрісників. Коли Левко, названий на честь діда, вже ходив у сьомий клас, Микола помер від інфаркту. Не витриПроте тепер, коли син знову був поруч, а ворог залишився в минулому, Ганна відчула, що нарешті може спокійно дихати.