Не проспіть свій шанс
Півроку тому померла стара сусідка Марічки. Її чоловік залишився сам. Він згорбився, зів’яв, ніби тягар сум’я та горя пригнув його до землі. На вулицю майже не виходив. Сусіди жаліли його. Хто борщу принесе, хто у крамницю сходить, купить що треба.
Був він трохи глухуватий і забудькуватий. Сяде перед телевізором, включить звук на всю, а чайник на плиті забуде. Одного разу мало не сталося пожежі. Тоді Марічка почала тримати у себе запасний ключ від його хати.
Якось приїхав син і забрав батька до себе, а хату виставив на продаж. Сусіди раділи — не діло старому помирати одному, коли діти живі.
А через три тижні у хаті з’явився новий господар. Про це зараз же дізнався увесь будинок, бо прийшли робітники й почали робити ремонт. Цілими днями з хати виносили сміття, почорнілу сантехніку, старий ліжко. Потім щось довбали, стукали, дриль гудів без перерви. Які нерви таке витримають? Адже Марічка живе через стіну.
З роботи йти додому не хотілося. Шум і гуркіт зустрічали ще на сходах. Терпіла, терпіла, та й пішла до сусіда. Двері відчинив чоловік, увесь у пилу й фарбі.
— Ви господар хати? Ще довго шумітимете? Сили вже немає терпіти, голова розривається, — сердито сказала вона.
— Прошу вибачення, сусідко, але мені наказано швидше закінчити. Ще дня два пошумимо, а потім вже тихіші роботи, — відповів він.
— Два дні? — Марічка навіть не знайшла слів.
З-за дверей знову почувся дриль. Вона вийшла на вулицю. Тут шум не так чутно.
— Що, достали сусід? — спитала одна із жінок, що сиділи на лавці біля під’їзду.
— А ви його бачили? — у свою чергу спитала Марічка.
— Бачили. З виду — порядний чоловік, — загалкували сусідки. — Одягнений добре, дорого, одеколоном пахне. Вродливий, чемний, вітається.
— Ось і знайшовся нам добрий сусід, — фальшиво заспівала беззуба тітка Орина.
Решта жінок засміялися, демонструючи Марічці рідкі зуби з металевими коронками та знімні протези.
— Краще б на сопілці грав, — буркнула Марічка.
— А ти ходила до нього?
— Ходила. Та й що? Там робітники, а з них який спрос?
— Та ти б, Марічко, придивилася до господаря. Чоловік як треба. Скільки ще будеш одна? Ти ж молода, ще встигнеш дитину народити. А в нього грошей чимало, на іномарці їздить.
— Піду я до крамниці, — Марічка пішла, намагаючись не слухати розмову за спиною.
Чоловік її помер через два роки після весілля. Дитину не встигла народити. Тринадцять років вона сама.
«Мабуть, господар приїжджає, коли я на роботі. Скаржитися марно. Ремонт робити треба. Хата у старих була запущена. Нічого, я йому теж влаштую, тільки нехай закінчить ремонт і переїде», — думала Марічка, обминаючи калюжу.
Через два дні вони таки зустрілися. Марічка йшла з роботи з одним бажанням — швидше лігНа порозі він зупинився, обернувся й тихо прошепотів: “Марічко, а може, справді з’єднаємо наші двері?” — і в його очах вона побачила ту саму іскру, яку колись відчувала у покійного чоловіка, і тоді зрозуміла, що любов ніколи не вмирає, вона просто чекає свого часу.