Машина летіла ночним Києвом. Усередині – двоє: чоловік і жінка. Збоку можна було подумати, що це подружжя поспішає додому, до дітей, які чекають.
— Можеш їхати швидше? — нервово попросила жінка.
— Небезпечно. Місто лише здається пустим. Коли ти нарешті йому розкажеш? Довго ще будемо ховатися? Скільки можна тягнути? Скажи йому — і всім буде легше, — відповів чоловік.
— Легше? Кому? Нам з тобою — можливо. А Оленці? Вона любить батька. І він її теж. Що буде з нею, коли вони дізнаються? Це жорстоко, — намагалася виправдатися жінка.
— А брехати і обманювати роки — не жорстоко? Думаєш, він не здогадується? Мені набридло ділити тебе з ним. Може, я сам йому скажу? По-чоловічи?
— Будь ласка, не роби цього. Я сама. Даєш мені час? — Вона схопила його руку на кермі і стиснула. — Я теж тебе дуже люблю. Але не поспішай мене. Обіцяю, скоро поговорю з чоловіком.
Він обернувся, зустрів її погляд і нахилився до губ.
З-за повороту назустріч вилетів чорний позашляховик. Жахливий удар, крик, що потонув у гуркоті металу…
***
Дзвінок розбудив Тараса на межі сну та яви. Він відкрив очі.
Оксана телефонувала о восьмій вечора: «Затримуюсь. У подруги проблеми, не можу кинути її». Обіцяла розповісти пізніше. Він не встиг запитати, яка подруга, які проблеми? Міг би, звісно, перезвонити всім її подругам, чиї номери є в телефоні. Але це було б принизливо — і для нього, і для неї.
Підозри з’явилися два місяці тому. Занадто часто Оксана затримувалася, іноді навіть у вихідні кудись зникала. Занадто багато у неї раптом з’явилося подруг з «терміновими справами».
Тарас потягнувся за телефоном. Невідомий номер. Серце стиснулося.
— Слухаю, — прохрипів він.
— Капітан Бондаренко. Ви чоловік Оксани Петрівни Шевченко?
— Так.
— Ваша дружина потрапила в аварію… В тяжкому стані, її доставили до шостої лікарні…
— Вона жива? — голос тріпався.
— Так, але…
— Тато, це мама? — В дверях стояла десятирічна Оленка, очі широкі від страху.
Тарас ковтнув застряглий ком.
— Ні. Мама… у лікарні. Вона потрапила в аварію.
— Вона померла?
— Ні, що ти. Вона жива, — поспішив він.
— Але ти запитав… Тату! — Оленка кинулася до нього, обхопила так, що аж перехопило подих. — Поїдемо до неї. Мені страшно.
Він відірвав її руки, посадив поруч.
— Ні, зараз нас не пустять. Поїдемо вранці. А тепер іди спати. Що мама скаже, якщо ми приїдемо сонні? — Тарас насилу посміхнувся.
Оленка кивнула і пішла. Він ліг. У вікно вже зазираСкрізь чулися тільки тихі кроки медсестри, що перевіряла показники Оксани, а Тарас, тримаючи руку доньки, думав, що найголовніше — це те, що вони всі разом, і все буде добре.