Щасливі зміни
Ольга Миколаївна вийшла з під’їзду й зупинилась. Трохи примруживши очі, подивилась на небо, оцінюючи ймовірність дощу, і тільки потім привіталась із сусідками, що сиділи на лавці, ледве помітно кивнувши. І пішла далі, піднявши підборіддя. Жінки, що замовкли, коли вона з’явилась, заворушились, зашепотіли, кидаючи вслід Ользі недобрі погляди.
Скільки років Ользі Миколаївні — ніхто не знав. Не молода, вже кілька років на пенсії. Волосся з сивиною завжди модно підстрижене. Очі помірно підведені, відповідно до віку. Фігура струнка. Ні живота, ні зайвих зморшок, хоча худою її не назвеш.
Одні гадали, що їй близько шістдесяти, інші — трохи більше п’ятдесяти. Особливо заздрісні стверджували, що їй за сімдесят, а виглядає молодшою завдяки чудесам пластики.
— А з чого їй погано виглядати? Чоловік був гарний, не пив, не скандалистив. Тихенько, без скандалів, пішов до молодшої. Єдиний син клопотів не завдає. Ні онуків, ні кішки, ні собаки. Живе, як королева. Якби не мій пияка, може, і я б так ходила.
— Ти? Королевою? Розсмішила, Маріванно, — штовхнула сусідку по лавці одна з жінок.
— А що? Як вип’є мій Петро, Боже збережи, то й я заживу. Вийду з дому, зиркну на вас згори й піду собі гулять.
Сусідки дружно засміялись.
— Дивись, Іван і очей не зводить з Ольги, навіть роботу кинув, — промовила одна.
— Не варто йому тут сподіватись. Простішу б знайшов, — зітхнула інша.
— Та чим Іван поганий? Не п’є, не курить, руки золоті, — заступилась за нього третя.
— Чого ви такі злі, бабусі? Годі Ользі Миколаївні кістки перемивати. Не заздрите, — сказав їм Іван і продовжив підрізати кущі.
Ольга здогадувалась, що її обговорюють. Чула уривки фраз, помічала з поглядів, що сусідки її не люблять. Та вже давно не звертала на це уваги.
Жила вона по-різному, як і більшість жінок. Чоловік був гарний, статний, до неї в пару. Інші жінки на нього висіли. Скільки через це пережила. А коли він таки пішов, то й жити не хотілось. Ради сина зібрала себе докупи. Та відтоді чоловіків до себе не підпускала.
Єдиний син Дмитро вже під тридцять, а ще не одружений. Ольгу це не тішило. Хіба це нормально, щоб дорослий син жив із мамою? Ні, дівчата у нього були й є. Та до весілля не доходило.
Не всі подобались Ользі. Що там казати — жодна не подобалась. Але не заважала. Знала, що заборонами тільки гірше зробити можна, ще й сина втратити. Терпіла. Час минав, любов проходила. Із кимось Дмитро розлучався сам, когось кидали його.
Та на одній ледь не одружився. Приємна дівчина, мила. Весілля — то й весілля, вже час. Ольга не заперечувала. Дмитро, як слід, пішов знайомитись із батьками дівчини, а повернувся розгубленим. Батько виявився пиякою, мати хвора через його бійки. Випили за знайомство, і батько почав навчати майбутнього зятя, погрожував, мало не дійшло до бійки.
— Мам, що робити? Люблю її, але як із такими родичами спілкуватись? — запитав у матері поради Дмитро.
— Що тут зробиш? Це ж батьки, їх не зміниш, як дружину. Вони завжди будуть частиною її й твого життя. Якщо готовий до цього — одружуйся, — сказала Ольга.
На її радість вони все ж розійшлися.
Після прогулянки Ольга почитала книжку, подрімала й приготувала вечерю до приходу сина, час від часу поглядаючи на годинник. Дмитро запізнювався. «Певно, знов закохався», — подумала вона. І справді, Дмитро повернувся не один.
— Мам, знайомся, це Ярина. Яринка. А це моя мама, Ольга Миколаївна, — представив він їх одна одній.
Ольга подивилась на Ярину й аж зідхнула. Очі блакитні, як небо, ямочки на щоках… На таких одружуються. Ну що ж, час настав.
— Чому не попередив? Я б щось смачніше приготувала, — нарікнула Ольга.
— У тебе завжди все смачне, — сказав син і обійняв маму, сховавши голову у її у плече.
— Коли ти підлещуєшся, значить, щось від мене треба. — Ольга легенько штовхнула його пальцем у лоб. — Мийте руки, будемо вечеряти.
Довго чути було з ванної сміх і бешкетування. На кухню молоді увійшли із червоними від сорому щоками. А на столі вже чекали гарно розставлені тарілки, блискучі прибори, у чашках парував чай. Усе як слід.
За винуватим поглядом сина Ольга зрозуміла, що не помилилась — треба чекати сюрпризу.
— Кажи вже, не тягни, — попросила вона, стомлена невідомістю.
Дмитро глибоко вдихнув і випалив:
— Ми з хлопцями завтра на два дні в похід ідемо. Ярина хоче з нами.
— Добра справа. Найкраще пізнаєш людину саме в поході. Заодно й друзів Ярині представиш, — сказала О— Не хочу заважати, — і Ярина притиснула руку Дмитра, знову дивлячись на Ольгу спокійним, але твердим поглядом.