— Льольо, привіт. Навіщо мені так терміново знадобилася? По телефону не могла сказати? — знімаючи жакетик, запитала Оксана, зайшовши у кватиру.
— Не телефонна розмова. Проходь у кухню. — Льоля вимкнула світло у передпокої й пішла слідом.
— Заінтригувала. Розповідай вже. — Оксана сіла за стіл і склала руки перед собою, наче прикладний учень, чекаючи пояснень.
Льоля поставила на стіл напочату пляшку червоного вина і дві чашки.
— Ого?! Настільки серйозно? Я вся увага. — Оксана підняла брови.
Льоля розлила по чашкам вино й сіла навпроти.
— Для розслаблення й взаєморозуміння, — пафосно сказала вона, підняла свою чашку й відпила.
Оксана теж підняла чашку, але не спішила пити, чекала, коли подруга почне.
— Я пропала. Так закохалася, що голови не маю. Живу, як уві сні, тільки й думаю про нього. Лягаю спати й поспішаю ніч, щоб швидше настав ранок. Не думала, що так буває. Богдана я теж любила, але не так. А тут… — Льоля одним ковтком допила вино.
— Співчуваю. І через це ти мене викликала? Щоб поділитися новиною? — Оксана поставила чашку й підвелася зі столу.
— Сідай. — Льоля штовхнула її за руку, змушуючи сісти.
— А як же Богдан? — спитала Оксана, падаючи на стілець.
— А що Богдан? Ми разом сім років. У нас усе рівно, добре. А зустріла Олега — і пропала. — Льоля зітхнула. — Засуджуєш? Ти коли-небудь так кохала? Ні? От і не суди, — різко сказала вона. — Викликала тебе саме для того, щоб поговорити про Богдана.
— Мабуть, вип’ю, — Оксана зробила кілька ковтків, схвалила вино поглядом.
— Ти ж була закохана в мого чоловіка. Думаєш, я не помічала, як ти на нього дивишся? — Льоля постукала нігтями по столу.
Вона все ходила навколо да біля, не знаючи, як почати про головне.
— Не верзи дурниць, — фыркнула Оксана.
Льоля знизала плечима.
— Я не ревную, не думай. Навіть краще. Я вирішила піти від Богдана, але сказати йому правду не наважуюсь. Шкода мені його.
— Коли зраджувала, не шкодувала, а сказати — шкода? Якось нелогічно, знаходиш? — Оксана відпила зі своєї чашки.
— Що тЛьоля мовчала, дивлячись у вікно, де мрійливо мерехтіли вогні міста, і вперше відчула, що щастя було так близько, але вона його відпустила.