“Їдеш, милий, згадуй мене…”
Володимир зупинив авто неподалік від високого металевого паркану. А раніше тут був дерев’яний тин. Засумнівався — чи не помилився адресою? Та ні, другий будинок перед поворотом. Він це добре пам’ятав, бо часто про нього згадував. З вікна машини навіть даху не було видно.
Володимир час від часу поглядав у дзеркала — чи не йде хто. Машина із водієм на пустій вулиці привертала б занадто багато уваги. *«Навіщо я тут? Чого приїхав?»* — одне й те саме питання крутилося в голові. І чим довше він дивився на паркан, тим менше залишалося бажання зайти.
Раптом із воріт вийшла дівчина з лабрадором. Першу мить Володимирові здалося, що це Оксана. Таке саме каштанове, кучеряве волосся, така сама статура. Обличчя роздивитися не встиг. *«Не може бути. Пройшло п’ятнадцять років. Їй зараз має бути під сорок, а цій дівчині років двадцять. Сучасні засоби омолодження творять дива. Або ж це її донька? Але тоді в неї не було дітей…»*
Він відхилився на сидіння, увімкнув радіо й став чекати. Через двадцять хвилин із-за повороту знову з’явилася дівчина з собакою. Наближаючись, вона виглядала все менш схожою на Оксану. Коли між ними залишилося сто метрів, Володимир вийшов із авто.
Лабрадор рвонув повідок, потягнувся до нього.
— Спокійно, Барс, — сказала дівчина, стримуючи пса.
— Вибачте. Раніше тут жила Оксана. Чи я помилився будинком?.. — Володимир раптом згадав, що навіть не знав її прізвища.
— Оксана — моя мама. А ви хто? — дівчина прискіпливо подивилася на незнайомця.
— Я нещодавно повернувся до міста. Не знав, що в неї є донька. — Він обережно позіхнув на собаку й вирішив не підходити ближче.
— А давно ви не були в місті? — примружила очі дівчина.
— П’ятнадцять років.
— Тоді ви точно не можете бути моїм батьком. — Вона сміхнулася. — Взагалі, я їй не рідна. Батьки незабаром приїдуть. Хочете зачекати? — Підійшла до вузьких дверей біля воріт.
Володимир знизав плечима.
— Ви не боятиметеся? Чужий чоловік у будинку… — почав він.
Дівчина посерйознішала.
— Ні. Чому ви вирішили, що в будинку нікого немає? Барс мене захистить. До того ж скрізь камери. Ну що, йдете?
Володимир поставив авто на сигналізацію й пішов за нею. Вона чекала, тримаючи двері.
Двір перед двоповерхівкою був доглянутим, але без зайвого перфекціонізму: кущі не ідеально підрізані, трава трохи заросла. До будинку вела широка доріжка з сірої плитки.
Будинок за ці роки змінився, але це був точно той самий. П’ятнадцять років тому він здався Володимирові величезним — тоді він сам мешкав у гуртожитку, а до того тіснився з родиною у малосімейці. Зараз же він і сам жив у такому ж.
Раніше інтер’єр був скромнішим. Тепер — дорога меблі, великий телевізор на стіні, м’який килим, що заглушав кроки.
— Якщо хочете випити, там бар, — показала дівчина, направляючись до сходів.
— Я за кермом, — нагадав Володимир. — А як вас звати?
— Соломія. Я зараз переодягнуся.
Він залишився один. Жодної фотографії на полицях. Сів у крісло біля каміну — того самого, якого колись не було — й задумався…
***
— Ну давай, підеш зі мною! Наталка подругу запросила. Що я там сам робитиму? — умовляв Андрій.
— Іспит завтра. Треба готуватися, — буркнув Володимир, не відриваючись від підручника.
— Пару годин нічого не змінять. Все одно все не вивчиш. Краще йти на іспит із свіжою головою. Ну ж бо, Вовк, пішли! У Наталки подружи не можуть бути негарні, — не відставав Андрій.
— Гаразд. Тільки ненадовго. — Володимир закрив книгу.
— Ось це друВолодимир вийшов із будинку, глибоко зітхнув і поїхав додому, розуміючи, що минуле залишилося саме там — за високим металевим парканом.