**Ти йдеш, коханий, згадуй мене…**
Богдан зупинив автомобіль недалеко від високого металевого паркану. А раніше тут був дерев’яний тин. Він завагався: чи не помилився адресою? Та ні, другий будинок перед поворотом. Він добре пам’ятав, бо часто згадував. З вікна авто навіть даху не було видно.
Богдан час від часу поглядав у дзеркала — чи не йде хтось. Автомобіль із водієм на безлюдній вулиці привернув би забагато уваги. «Що я тут роблю? Навіщо?» — одне й те саме питання крутилося в голові. Чим довше він сидів, дивлячись на паркан, тим менше залишалося рішучості зайти.
Раптом із воріт вийшла дівчина з лабрадором. У першу мить Богдану здалося, що це Оксана. Ті самі каштанові кучері, така сама стать. Обличчя встиг роздивитися. «Цього не може бути. Минуло п’ятнадцять років. Їй має бути під сорок, а цій дівчині років двадцять. Сучасні засоби омолодження творять чудеса. Чи це її донька? Але в неї тоді не було дітей… Наздогнати, запитати? Але що я їй скажу? Виглядатиме це принаймні дивно — сорокарічний чоловік женеться за молодою дівчиною…»
Він відкинувся на сидіння, увімкнув радіо й почав чекати. Через двадцять хвилин із-за повороту знову з’явилася дівчина з собакою. Наближаючись, Богдан усвідомив — ні, не схожа. Коли між ними залишилося метрів сто, він вийшов із машини.
Лабрадор рвонув повідок, потягнувся до нього.
— Спокійно, Бім, — сказала дівчина, утримуючи пса.
— Вибачте. Тут раніше жила Оксана. Чи я помилився будинком… — Богдан тільки тепер згадав, що навіть прізвища її не знав.
— Оксана — моя мама. А ви хто? — дівчина пильно подивилася на незнайомця.
— Я нещодавно повернувся до міста. Не знав, що у неї є донька. — Богдан косився на пса й вирішив не підходити ближче.
— А давно ви не були в місті? — запитала вона, примруживши очі.
— П’ятнадцять років.
— Тоді ви точно не можете бути моїм батьком. — Дівчина смішно розсміялася. — Взагалі, я їй не рідна. Батьки скоро повернуться. Хочете їх дочекатися? — Вона підійшла до вузьких дверей біля воріт.
Богдан знизав плечима.
— А вам не страшно? Незнайомий чоловік… — почав він.
Дівчина посерйознішала.
— Ні. Чому ви вирішили, що в будинку нікого нема? Бім у напис не дасть. Та й камери скрізь. Ну що, йдете? — Вона відчинила двері.
Богдан увімкнув сигналізацію й пішов за нею. Дівчина чекала, тримаючи двері.
Ділянка перед двоповерхівкою виглядала доглянутою, але не ідеальною. Кущі не були підстрижені, траву вже час косити. До будинку вела широка доріжка з сірої плитки.
Будинок за останні роки змінився, але це був саме той. П’ятнадцять років тому він здавався Богданові великим. Тоді він жив у гуртожитку, а до того — з батьками і молодшою сестрою в малогабаритній двокімнатній. Саме тому просторий будинок вразив його. А зараз у нього самого був такий же, навіть більший.
Раніше обстановка була скромнішою. Тепер — дорого, зі смаком: великий телевізор, м’який килим, що глушив кроки.
— Якщо хочете випити, он там бар, — показала дівчина, направляючись до сходів.
— Я за кермом, — нагадав Богдан. — А як вас звати?
— Мар’яна. Я вас залишу ненадовго, переодягнуся. — Вона піднялася нагору.
Богдан лишився сам. На полицях не було жодної фотографії. Він сів перед каміном, якого раніше теж не було, в м’яке крісло й задумався…
***
— Ну будь другом, пішли зі мною. Олена подругу запросила. Що я там сам робитиму? — умовляв Руслан.
— Завтра іспит. Треба готуватися, — похмуро відповів Богдан, уткнувшись у підручник.
— Кілька годин нічого не змінять. Все одно не встигнеш. На іспит краще йти зі свіжою головою. Ну, Бодь, пішли, будь ласка. У Оленки не може бути негарної подруги, — наполегливо говорив Руслан.
— Добре. Тільки ненадовго. — Богдан закрив книжку.
— Ось і діло. Ти справжній друг. Побачиш — не пошкодуєш. Але на Оленку не заглядайся. Вона моя, — попередив Руслан.
Хлопці приїхали до котеджного селища, де жила Олена, трохи запізнившись. У будинку грала музика, на столі вже стояла пляшка вина, фрукти, сир.
— Ну що ви так довго? — образливо протягнула Олена. Вона була яскрава, з палаючим чорним волоссям.
— Та Бодя намучився з ним. У нас завтра іспит, — пояснив Руслан, обіймаючи її за талію.
— Тоді не будемо марнувати час, — Олена посміхнулася й потягнула Руслана до столу. — Наливай. Оксано, ти де? — гукнула вона у бік сходів.
Незабаром зійшла миловидна дівчина у квітковій сукні. Вона поступалася Олені у яскравості, але Богдана одразу потягнуло до неї.
— Це моя подруга Оксана, — представила Олена, прибавляючи музику.
Молоді люди випили,Він повернувся додому, де його чекали тепле світло у вікнах і родина, яка ніколи не питала, де він був так довго.