**Повернення**
“Оленко! Де ти? Оленко!” — Галина вбігла в хату, озирнула порожню світлицю й вискочила на ґанок, дзвінко цокаючи башмаками та грюкаючи дверима. “І де ж її шукати?” Від розпачу та нетерпіння Галина притопнула ногою.
З-за рогу хати з’явилася невисока дівчина з оцинкованою мискою в руках.
“Ну нарешті. Кличу-кличу тобі…” — Галина зіскочила з ґанку до подруги.
“Білизну в городі вішала. А що трапилося?” — Оленка поставила миску на призьбу.
“Трапилося!” — Галина блиснула каріми очима з-під густої чорної чубки.
Она хотіла помучити подругу, не викладати одразу новину, але не втрималася, випалила на одному подиху:
“Степан повернувся!”
“Справді?” — В очах Оленки недовіра змінилася радощами, збентеженням і знову недовірою.
“Так, не брешу. Сама бачила. Мати навряд його відпустить, теж занудилася.”
“Ходімо!” — сміючись, промовила Оленка й перша кинулася з подвір’я.
Сонце щедро заливало село теплим світлом, річка вилася серед зарослих берегів, і весь світ був неймовірно гарним. Але Оленка нічого навколо не помічала. Серце вибивало радісно: “Степан! Степан!” — у передчутті довгоочікуваної зустрічі.
“Дивись, він!” — Галина схопила Оленку за руку.
Назустріч йшов Степан у військовій формі. Побачив дівчат і кинувся до них.
Радість затопила серце Оленки, вона зірвалася з місця і теж кинулася до нього, впала в його обійми, пригорнулася всім трепетним тілом.
Галина стояла осторонь і з заздрістю дивилася на зустріч закоханих. Їй теж подобався Степан, але він, окрім Оленки, нікого не помічав. Закінчив школу на два роки раніше, лишився в селі допомагати батькам. Господарство у них велике, жили з продажу врожаю, молока та м’яса. Через рік Степана забрали в армію.
“Що він знайшов у тій Оленці? Я ж красунька за неї. Чому все їй?” — думала заздрісно Галина, нервово кусаючи губи. На очі набігли зрадливі сльози. Вона втекла додому, кинулася на ліжко, втопила обличчя в подушку й дала волю сльозам.
“Що сталося?” — із кухні вийшла мати.
“Нічого!” — відрізала Галина.
“Ну-ну. Заздриш? Думаєш, на твій вік женихів не вистачить? Ось Іванко, очей з тебе не зводить, заробляє добре, вродини гарні, хата своя.”
“Мамо!” — Галина заридала ще голосніше. — “Я поїду. Здам іспити й поїду. До обласного центру.”
“Що видумала. Чекають там тебе, як же… Ні, дитино, де народилася, там і згодилася. Підеш, а вони лишаться…” — обережно почала мати.
“Та ні! — Галина підняла обличчя від подушки. — Я красунька, фігура в мене краща. Оленка народить, так кваснею розтечеться. Надо щось придумати. Головне — не лишати їх самих…” Сльози висохли на щоках.
“Ось то й воно!” — обережно сказала мати і пішла до печі.
Незабаром прибігла Оленка. Галина побачила, яким щастям сяють її очі, і серце знову стиснулося від заздрості. Вона насилу посміхнулася.
“Чому так швидко розійшлися?” — не втрималася Галина від зловтішного тону.
“Зараз усі родичі зберуться, святкуватимуть повернення. А ввечері Степан на вечірку прийде. Ой, Галю, я так щаслива! А ти чого така?” — спитала Оленка, не розуміючи настрою подруги.
“Не буду вам заважати. Та й нема в чому мені на танці йти. Знаєш же, що в матері грошей на нову сукню не випросиш.”
“Я дам тобі свою. Мені вона вже мала, а тобі якраз підійде. Ходімо, приміряєш!” — запропонувала Оленка.
Галина ледве стримала вигук радості. Довго крутилася перед дзеркалом у ОлеА згодом, коли перший сніг укрив село білим покривалом, вони разом сиділи біля печі, дивлячись, як весело танцює полум’я, і ніхто вже не пам’ятав про минулі бурі, бо найкраще щастя завжди приходить після випробувань.