— Ти її першу зустрів, то й іди з нею, — промовив Тарас до пса. — Буду сумувати.
Електричка сповільнювала хід. Люди у вагоні вже вишикувались до виходу. За вікном повільно промайнули фігури на пероні, освітлені яскравими ліхтарями. Зрештою, потяг штовхнувся й зупинився. Двері з гуркотом розсунулись, і пасажири, навантажені сумками, кинулися на забризькану, витоптану тисячами ніг платформу невеликої станції під Києвом.
Тарас вийшов останнім. Його ніхто не чекав. Сам він не квапився до своєї орендованої кімнатки, куди повертався лише на ніч.
Кілька місяців тому він розлучився з дружиною, залишив їй і новонародженій доньці квартиру, а сам зняв дешевше житло на околиці.
Якось познайомився з дівчиною, зустрічались недовго, потім розійшлись. А за три місяці вона несподівано з’явилась до нього з округлим животом. Він запропонував одружитись. Через чотири місяці вона народила здорову дівчинку.
Зі сльозами дружина зізналась, що до нього зустрічалась із хлопцем, який кинув її, дізнавшись про вагітність. А тут трапився він, Тарас. Їй нікуди було йти, у рідне містечко повертатись не хотіла. Виганяти ж її на вулицю? Тарас не зміг. Сам пішов, подав на розлучення.
Тепер працював майже без вихідних, заробляючи на нову оселю. Знайомий зібрав бригаду, запросив Тараса. Робили ремонти у квартирах та котеджах.
Тарас неспішно дійшов до сходів, освітлених ліхтарем. Внизу він помітив рудого пса. Той подивився на нього, потім — на перон.
— Там, здається, більше нікого нема. Господар не приїхав? Нічого, може, на останній електричці буде, — сказав Тарас і пішов далі.
Через кілька кроків він озирнувся. Пес піднявся на перон і вдивлявся у темряву. Прогуркотіли колеса від’їжджаючого потягу. Пес заскиглив, провівши очима за вагонами, потім спустився вниз і підбіг до Тараса, сів навпроти, дивлячись йому в очі.
— Що, брате, думаєш? Чекатимеш чи йдеш зі мною? Дивись, більше не запрошуватиму, — Тарас розвернувся і пішов, не озираючись.
Пес постояв, ніби вагаючись, потім пішів за ним. Спочатку йшов позаду, потім — поруч.
— Одному нудно? Розумію. А ти чий? Не бачив тебе раніше. Хоча й сам я тут недавно…
Пес ішов поруч, слухаючи. Так вони й дійшли до чотириповерхової цегляної хрущовки, де жив Тарас.
Біля під’їзду пес зупинився.
— Заходь, — Тарас розчинив двері. — Вирішуй, бо їсти вже хочеться й спати. — Він зайшов усередину, але двері не зачинив.
Пес повільно піднявся сходами, пройшов повз Тараса.
— От тобі й на, — усміхнувся Тарас, відпускаючи двері.
У під’їзді було темно, лише ледь світила лампочка.
— Ну що, піднімайся на третій. Вибач, ліфта нема, — жартував Тарас.
Пес забігав по сходах, чекаючи на майданчиках. На третьому поверсі Тарас зупинився біля своїх дверей, дістаючи ключа.
— Прийшли. Ось тут я живу. — Він увійшов першим, вмикаючи світло. — Проходи. Другого разу не кликатиму.
Пес вагався, потім увійшов і сів біля вішалки.
— Вигаданий. Поважаю. Але коли прийшов, озирнись, — говорив Тарас, роздягаючись.
Пес ліг у передпокої, слухаючи, як Тарас готує їсти. Коли запахло макаронами з тушняком, він підвівся і пішов на кухню.
— Ось так, — Тарас поставив йому миску з їжею.
Пес швидко все вилизав.
— Більше нема, — сказав Тарас. — На тебе я не розраховував.
Пес подивився на раковину.
— Зрозумів. Води хочеш? — Тарас налив у миску.
Потім вони сиділи у кімнаті, Тарас дивився телевізор, пес лежав у його ніг.
— Розслабся, відпочивай.
Засинаючи, Тарас почув, як пес пішов у передпокій.
— Можеш у кімнаті спати, — сказав він, але пес не повернувся.
Вранці він відчинив двері, і пес вибіг назовні.
Після роботи Тарас знову побачив пса на станції.
— Знову господаря нема? Чи мене чекав? — він провів рукою по його голові.
Наступного ранку Тарас присі— Пішли, Гамлет, — сказав Тарас, і пес, радісно махаючи хвостом, побіг поруч з ним, ніби розуміючи, що тепер вони йдуть до нового дому разом.