Ти — мій світ
Дмитро та Софійка жили в одному будинку, в одному під’їзді, на четвертому поверсі. Дмитро перейшов у четвертий клас і вважався досить дорослим, щоб йому довіряли доглядати за п’ятирічною Софійкою, яка мешкала у квартирі навпроти. Її мама працювала лікаркою, і її часто на вихідних викликали до важких пацієнтів.
Дмитро поводився з нею по-дорослому: годував, захищав, часом лаяв, якщо було за що. А Софійка слухалася безперечно, ходила за ним, мов тінь, дивлячись на старшого друга своїми великими чорними очима.
Одного разу Софійка захворіла на ангіну. І де ж вона встигла застудитися в червні? Дмитру довелося сидіти з нею цілими днями. Друзі вже знали, де його шукати. Вони подзвонили у Софійчину квартиру, щоб покликати його пограти у футбол.
— Не можу, з Софійкою сижу, — серйозно відповів Дмитро.
— То візьми її з собою, буде вболівальницею, — запропонував Андрійко.
— У неї ангіна, температура. Не можна. Грайте сьогодні без мене.
— Та як без тебе? А у воротах хто стоятиме? — занервував розчарований Павлик.
— Та стіть у воротах по черзі, — запропонував Дмитро, дивлячись на засмучених друзів.
— Ні, це нецікаво. Тоді й ми не підемо.
— Тоді заходьте, — зітхнув Дмитро і впустив хлопців у квартиру.
Софійка із шарфом на шиї сиділа на дивані й розглядала малюнки у книжці. Побачивши хлопців, вона зраділа.
— Мої друзі — Павлик і Андрійко. — Дмитро показав, хто є хто. — Вони посидять з нами, не заперечуєш?
— Почитайте книжку, — з дитячою щирістю Софійка простягнула їм книгу.
— А давайте краще хатинку зробимо, — Павлик подивився на круглий стіл посеред кімнати.
— А це як? Треба гілки та солома, а в нас їх немає, — очі Софійки блиснули то від гарячки, то від радості.
— Солома нам не потрібна. А можна зняти покривало з дивану? — спитав Павлик. — Накриємо ним стіл, і під ним буде хатинка.
Але одного покривала виявилося замало. І Софійка сказала Дмитру, де в шафі лежить плед. Незабаром усі четверо залізли під стіл. У саморобній хатинці було тісно, душно, темно й неймовірно цікаво.
— А давайте розказувати страшні історії, — запропонував Андрійко. — Мій прадід воював на війні.
— Ну й що? Про війну нудно, — сказав Павлик.
— А ти знаєш, скільки в нього орденів? Не злічити, — хвалився Андрійко. — Він возив хліб до Києва під час облоги.
— Набридло про війну. Нудно, нецікаво, — простогнав розчарований Павлик.
— Не знаєш, а говориш. Дід розповідав, що в облозі люди їли не тільки котів та собак, а й один одного, своїх рідних. Відрізали по шматочку та варили юшку. А хліб робили з тирси, — не вгавав Андрійко.
— Фу. Людей їсти не можна, — здригнулася Софійка, тісно притиснувшись до Дмитра.
— А я знаю багато страшних історій про Чорну Мару, — радісно сказав Павлик. — Ми минулого року в таборі про неї завжди вночі розповідали. Жах.
Софійка завмерла. Саме слово «чорна» здалося їй страшним, тим більше в темряві під столом. А від слова «жах» її затрусило.
— Вона ходить усе в чорному. Якщо хтось зазевався, вона зараз же ловить та забирає його з собою. І більше ніхто цієї людини ніколи не побачить. Чорна Мара з’являється та зникає, мов тінь. Особливо вона любить маленьких дітей. Утече непослухняна дитина від батьків…
— Годі. Зовсім Софійку налякав, — різко обірвав його Дмитро, відчувши, як дівчинка затремтіла й ще тісніше притулилася до нього. — Ще вночі спати не буде через страх. Вона ще маленька.
— Я не маленька, — образилася Софійка. — Не хочу слухати про Чорну Мару. Страшно, — голос її задрижав, ось-ось заплаче.
Грюкнули двері. Діти під столом затихли. Назовні почулися повільні обережні кроки, які завмерли зовсім близько. Павлик заворушився, Андрійко почав часто дихати. Софійка притиснулася до грудей Дмитра. Під її вухом голосно й часто билося його серце.
Раптом край покривала піднявся. Софійка заплющила очі й запищала.
— Ось ви де! — почувся мамин голос.
— Мамо! — Софійка відкрила очі, вилізла з-під столу й кинулася до мами.
— Чому стіл накритий покривалом? Що ви там робили? — спитала мама, дивлячись на збентежених хлопців, які теж вилізли з-під столу.
— Це хатинка. Ми в ній сиділи й страшні історії розповідали, — затараторила Софійка.
— І тобі не страшно було? — спитала мама.
— Страшно. А коли почула кроки, подумала, що це Чорна Мара прийшла за нами, і злякалася ще більше.
— Яка Чорна Мара? — Мама перевела докірливий погляд з одного хлопця на іншого, зупинившись на обличчі Дмитра.
Він провинувато похилив голову.
— Усе. Розберіть хатинку й мийтеІ з того дня вони більше ніколи не грали у страшні історії, а Софійка навчилася сміятися навіть під час грози, бо знала — Дмитро завжди поруч.