**Щоденниковий запис**
“Олю, не треба цього всього. Я одружений і люблю свою дружину,” — вимовив він заготовлену фразу.
Михайло та Світлана прожили разом двадцять два роки. Полум’я пристрасті вщухло, відносини стали рівними, спокійними, наче теплий дотик руки. Донька вчилася на другому курсі медінституту. Пішла по стопам батьків. Як інакше, коли з дитинства чула лише про ліки, хвороби, скарги пацієнтів. Ще маленькою любила розглядати медичні атласи, дивувалася складності людського тіла.
Познайомилися вони на третьому курсі, коли почали практику в клініці. Тоді Михайло вперше допоміг їй оглянути пацієнта — нахабного чоловіка, що залицявся до Світлани. А через два роки, перед держекзаменами, вони вже пішли до ЗАГСу.
Після інституту влаштувалися в одну лікарню: Світлана — до кардіології, Михайло став ортопедом. Сьогодні їхні зміни дивом збіглися, і вони їхали додому разом.
— Заїдемо в магазин? У нас вдома немає овочів на салат.
— Може, та й годі? Один день без салату проживемо. Я втомлений — операція була складна, — сказав Михайло, спокійно маневруючи між машинами.
— Та я швидко. Висади мене біля магазину, а сам їдь, — запропонувала Світлана.
— А потім тягатимеш пакети сама, а я почуватимусь винним? Підем разом, — відповів він, заїжджаючи на парковку.
Він штовхав візок між полицями, а вона складала продукти.
— Я ж казав, — кивнув він на переповнений візок, стоячи в черзі до каси.
— Зате тиждень не треба ходити по магазинах, — лукаво подивилася на нього Світлана, чмокнувши у повітря. — Ой, хліб забула!
Вона метнулась між стелажами, а Михайло став викладати продукти на стрічку. Одну пачку макаронів нерівно поставив — вона впала на продукти попереду.
Жінка перед ним кинула осудливий погляд. Він вибачився, підняв коробку та не знав, куди її діти.
Жінка обернулася і вп’ялилася в нього. Майже його зріст, карі очі, зморщена від смутку губа. Фарбоване волосся з темним корінням зібране неохайно в пучок. Коричневий плащ висячий на тонких плечах.
Михайло ввічливо посміхнувся і відвернувся, шукаючи дружину. «Де вона затрималася? Може, ще й цукерок набрала». Знову глянув на ту жінку. «Чому так дивиться? Хіба це моя пацієнтка?»
— Мишко, ти? — раптом скрикнула вона, і в очах спалахнули іскри.
— Ми знайомі? Ви були в мене на прийомі? Пробачте, не пригадую… — пробурмотів він.
— Значить, таки став лікарем, як мріяв? — запитала вона. — Я Оля. Ольга Захарчук. — Радість в очах швидко згасла.
Він придивився. Так, коли вона назвалася, щось знайоме промайнуло… Оля… Ольга…
— Захарчук?! —