Сьогодні із роботи їхав у тролейбусі, спершись чолом об холодне скло. Дощовий краплі ковзали по вікну, ніби змальовуючи моє життя – нечітке, розмите, немов під водою. Навколо гули голоси, але я не слухав. Раптом над вухом пролунав різкий жіночий голос:
“Оце молодиж! Сидять, ніби нікого нема. А літні люди стоять!”
Я підвів погляд і під злісною пикою пані угледів себе.
— Прошу вас, — зірвався з місця, силкуючись не вдаритися об спинку переднього сидіння.
— Ага, треба ж сказати, щоб поступилися!
Вона гучко буркотіла про невиховану молодь, й декілька голосів їй підтакували. Дивно, як людина може ненавидіти світ за те, що він просто існує.
Біля дверей мене штовхнули, і я ледве не впав. Обернувся – а це ж Олеся! Моя шкільна подруга, яку не бачив роками.
— Оленський! Ну й несподіванка!
Вона сяяла, немов сонце у дощовий день. А я? Я наче набряклий хмарою.
— Йди до мене, хоча б на каву! — тягнула вона.
Я хотів відмовитися, та вона вже вела мене вузьким провулком до старого будинку своєї матері.
— Мамо, дивись, кого привела!
Її мати, колись сувора вчителька, розтанула. Вони щось шепотіли між собою, а потім Олеся виставила на стіл горілку із солоними огірками.
— Розказуй. Бачу, щось давить тебе.
Я не планував відкриватися, але її погляд був таким щирим…
— Роман, мій чоловік… Він був боксером. Потім травма, інсульт. Лікарі казали – інвалідність. Я вагітна, а він лежить, немов дитина. Машину продали. Роки реабілітації… Він виборовся, та роботи нема. Спорт закінчено, а інше він не вміє.
Олеся стиснула мою руку.
— Мій чоловік володіє фірмою. Візьме Романа охоронцем.
Я не сказав Роману відразу – боявся, що це марні сподівання. Але через три дні вона зателефонувала.
— Завтра о третій, у костюмі. Аби ні краплі алкоголю!
Я переказав, пропустивши останнє.
Роман пішов. Взяв його. Зарплата гарна. Два місяці – і він знову став тим самим впевненим чоловіком.
Потім його зробили водієм. І все знову змінилося.
Він повертався пізно, мовчав. А потім прийшов із розбитою рукою.
— Ти бився?
— Так, я ж охоронець…
Але через годину дзвонить Олеся: “Мій чоловік лежить у лікарні! Твій Роман його побив!”
Я ще не встиг нічого зрозуміти, як у двері вдарили так, наче хотіли вибити їх.
Роман відчинив. Там стояли три качки. Один уже лежав, двох інших Роман швидко випхав за поріг.
— Що сталося?
— Олесин чоловік приїжджав до коханки. Сьогодні в ресторані напав на дівчину. Я його зупинив.
Я не сказав нічого. Наступного дня прийшла Олеся – з синцем під оком.
— Він мене вдарив уперше…
Роман розповів усе. Вона не хотіла вірити, та вже не могла не повірити.
— Я думала, ти помилився з Романом, а це мені не щастило…
Ми запросили її залишитися, але вона побоялася. Роман провів її до готелю, а потім повернувся додому.
А через тиждень до нього прийшов колишній тренер.
— Виходжу на пенсію. Хлопці кажуть, що ти знову в формі. Приймеш спортзал?
Роман погодився.
Життя – дивна річ. Іноді воно наче заходить у глухий кут. А потім раптом показує, що цей кут – лише початок чогось нового.
З уроку цього дня: краще бути людиною вА потім колись ми з Олесею знову зустрілися біля кав’ярні, де вона, вже не та зламана жінка, а впевнена в собі підприємиця, з усмішкою сказала: “Життя – це як той дощ, що розмиває все, крім правди.”.