Прогулянка хмарами
З сірого неба дрібно сипав дощ. Ярослав підставив обличчя, і шкіра миттєво вкрилась водяним пилом. Він із задоволенням вдихнув повною грудьми вологе повітря.
За спиною із металевим скреготом захлопнулися в’язничні ворота. Він поправив ремінь спортивної сумки, що висіла на плечі, і швидкою ходою пішов уздовж високої цегляної огорожі…
***
За два з половиною роки до цього
Ярослав гнав авто містом, намагаючись придушити в собі дратівливість та злість. Куди поділася любов? Чому вони з дружиною перестали розуміти один одного? На пасажирському сидінні захлинався мелодією дзвінка покинутий телефон.
Мелодія раптом затихла.
— Отак краще, — проказав Ярослав крізь зуби.
Та не встиг він доїхати до наступного світлофора, як мобільний знову задзвонив.
— Ну, що ще? — роздратовано запитав він і взяв трубку.
— Яре, я не можу більше. Ти втік, ми не домовилися…
Оксана говорила й говорила, продовжуючи розмову, розпочату вдома. Її слова ввинчувалися в мозок, заважаючи думати й дивитися на дорогу. Ярославу кортіло крикнути: «Заткнись!»
— Чого мовчиш? — підвищила голос дружина.
— Я знаю, що хочеш від мене почути. Я згоден. Нам краще розійтися, аніж мучити один одного далі. — Він ударив по гальму, ледве не проскочивши на червоний. Телефон вислизнув із пальців, але він дивом встиг його впіймати.
— Тату… — почувся в трубці плачучий голос доньки. — Не йди, тату!
— Що ти, Софійко? Я не йду, не плач. Зараз приїду…
Ззаду пролунав різкий сигнал.
— Їду, їду, — буркнув Ярослав нетерплячому водієві.
Він натиснув на газ і кинув телефон, на мить відвернувшись. У цю секунду машина врізалася у невидиму перешкоду, а потім удар іззаду штовхнув її вперед. Ремінь врізався в груди, коли Ярослава кинуло на кермо.
— Трясця! — вилая він і вискочив із авто.
На мокрому асфальті, перед його машиною, лежала обличчям униз підлітка…
— Викличте швидку! — гукнув він до натовпу на тротуарі, а сам схилився над дівчинкою.
Так закінчилося його звичне життя, де була робота, дружина, донька…
Ярослава засудили на два роки. Він вважав, що йому пощастило. Якби хтось збив його Софійку, він би власноруч убив водія на місці.
Дружина відразу подала на розлучення, а за півроку вийшла заміж і виїхала з донькою в інше місто. Тепер він розумів — у неї давно був коханець. Саме тому вона провокувала сварки.
***
Ярослав
Піднявшись на четвертий поверх, він подзвонив у двері своєї квартири, знаючи, що його ніхто не чекає. Потім натиснув кнопку у сусідів.
— Ярославе?! Повернувся? — здивовано скрикнула літня сусідка. — Твої ж виїхали, знаєш?
— Знаю. Ключі не залишили?
— Так, зараз принесу. — Жінка пішла до кімнати і незабаром повернулася зі зв’язкою. — На, візьми. Заходь, якщо що.
Квартира зустріла гнітючою тишею. У дитячій на дивані сидів забутий Софійкою плюшевий ведмедик, який Ярослав подарував їй на п’ятиріччя. Він притулив ведмедика до обличчя, вдихнув знайомий запах доньки, придушуючи зойк.
Довго відмокав у ванні, потім одразу ліг спати. Здавалося, проспав цілу добу, але година показувала шосту вечора, коли він прокинувся. Жахливо хотілося їсти.
На нормальну роботу зі справкою про звільнення не брали. Ярослав влаштувався вантажником на хлібозавод неподалік. Для початку піде.
Раніше він дивився фільми онлайн, листувався з друзями. Якби був комп’ютер, міг би спробувати заробляти в інтернеті. Але ноутбук забрала дружина.
Він колись непогано заробляв, відклав «запаску». Машина постійно вимагала витрат, а дружина сварилася за непотрібні витрати. Оксана не знала про гроші. Ярослав порпався у схованці й зрадів, знайшовши купюри. Ось і рішення. Наступного дня він купив недорогий ноутбук.
Тепер, повертаючись з роботи, він сідав до комп’ютера. Переглядав новини, шукав вакансії, заходив у соцмережі. Коли знайшов сторінку Софійки, мало не підскочив від радості. Дивився на фото й дивувався, як вона виросла.
Писати не став. Не знав, як відреагує колишня. Ще й доньці забанить спілкування. Але що дня заходив на сторінку, стежив за її життям. Прийде час — напише, попросить зустрічі. Але не зараз.
Одного разу в голові спалахнула думка знайти ту дівчину, яку він збив. Тоді їй було п’ятнадцять. Слідство, суд, два роки… Зараз їй має бути вісімнадцять. Її ім’я він не забуде ніколи, а ось обличчя пам’ятав нечітко. Коли її перевернули на ношах, воно було у бруді. Впізнає?
Він ввів у пошук її дані й почав переглядати аватарки. Одна здалася знайомою. Дівчина посміхалася,Ярослав глибоко зітхнув, усвідомлюючи, що щастя можна знайти навіть у найглибших тінях минулого, якщо мати сміливість подивитися правді у вічі.