Дві ночі й один день
Ліля весь час поглядала на годинник. Час повз, як равлик, повільно і тяжко. До кінця робочого дня ще ціла година.
— Чого на годинник так часто дивишся? Поспішаєш? — запитала головна бухгалтерка Мар’яна Дмитрівна.
— Ні, просто…
— Чоловік? У твої роки тільки через чоловіка жінка може квапити час. А в мої роки жінки мріють його зупинити. — Мар’яна Дмитрівна зітхнула. — Гаразд, іди. Від тебе все одно мало толку.
— Дякую! — Ліля швидко закрила програму на моніторі.
— Кохаєш? — із сумним цікавством запитала Мар’яна Дмитрівна.
— Кохаю. — Ліля прямо подивилася на начальницю.
Їхні столи стояли наискось, і Мар’яна Дмитрівна бачила її добре. Кабінет був тісний, і Ліля відчувала себе, як на іспиті, під пильним поглядом.
— А чого тоді заміж не виходиш? Не кличе? — Мар’яна Дмитрівна зняла окуляри і потёрла перенісся. — Зрозуміло. Одружений. І діти є? Класика жанру. Спочатку приховав правду, а коли розповів, ти вже закохалася і не змогла піти. Обіцяв розлучитися, коли діти підростуть. Так?
— Звідки ви знаєте? — здивувалася Ліля, дивлячись на начальницю широко розкритими очима.
— Я теж була молода. Думаєш, тільки ти потрапила на цю гачок? Дівчино, якщо чоловік не пішов із сім’ї відразу, то не піде ніколи. Прийми як факт. Піди сама.
— Але… я кохаю його.
— Коли ти набриднеш йому або, не дай Боже, дружина дізнається, буде набагато більше болю. Так хоча б збережеш гідність. Повір мені. І карму не варто псувати. — Мар’яна Дмитрівна знову наділа окуляри, і вмить її погляд став суворим.
— Подумай. У понеділок не запізнюйся, — сказала вона, не відриваючись від паперів.
— Кохає… — зітхнула Мар’яна Дмитрівна, коли Ліля вийшла.
А Ліля збігла сходами, попрощалася з охоронцем і вискочила на вулицю, залиту яскравим травневим сонцем. Вона одразу побачила машину Тараса і підійшла до неї.
— Ну нарешті, думав, ніколи не вийдеш. Сиджу тут на виду, як тополя на Хрещатику, — буркнув Тарас, коли вона сіла поруч.
Він завів двигун, виїхав від офісу і злився з потоком машин.
— Куди ми їдемо? Я нічого не зрозуміла з твого дзвінка, — запитала Ліля.
— Сюрприз. — Тарас кинув на неї багатообіцяючий погляд.
Одного цього погляду було досить, щоб серце Лілі затремтіло, а по тілу розлилося солодке тепло.
Машина виїхала з міста і помчала трасою. Потім звернула на вузьку просілочну дорогу, що вилася між густими деревами.
Ліля дивилася на дорогу і мріяла, щоб ця подорож не закінчувалася, щоб вони їхали разом кудись далеко-далеко. Незабаром попереду з’явилися будиночки дачного селища.
— Ми приїхали, — весело сказав Тарас.
— У тебе що, є дача?
— У мене немає. Це дача мого друга. Його дружина на останньому терміні, тож вони сюди не поїдуть. Тож на всі вихідні вона наша.
— А твоя дружина? Так просто відпустила тебе на цілі вихідні? — Ліля недовірливо подивилася на нього.
Він зупинив машину біля високого дерев’яного паркану.
— У нас із тобою попереду дві ночі і цілий день. — Тарас нахилився до Лілі, щоб поцілувати.
«Лише дві ночі і день… — безрадісно подумала вона. — А потім все буде як раніше…»
Тарас відірвався від її губ, вийшов і почав витягати з багажника пакети. Ліля теж вийшла, вдихнула повними грудьми свіже повітря. Пахло травою, листям і чимось дуже знайомим, наче у бабусі в селі…
«Дві ночі й день! Це ж так багато! Разом!» — радісно подумала Ліля, не вірячи щастю.
— Подобається? — Тарас уже стояв поруч і посміхався, милуючись реакцією. — Бери це, і ходімо в будинок. — Він подав їй пакет і пішов до калітки зі спортивною сумкою на плечі.
— Ти вже був тут? — запитала Ліля, чекаючи, поки він відкриє.
— Звісно. Ми ж друзі.
— Ти з дружиною сюди приїжджав чи…
— Лілю, не починай. Не псуй свято. — Тарас відчинив замок і пропустив її вперед.
У маленькому будиночку було тихо, наче час зупинився.
— Розташовуйся. Я занесу продукти на кухню й увімкну холодильник. А туалет, вибач, на дворі.
У будинку було просто, але затишно. На столі — клеєнка в зелену клітинку, на вікнах — вишивані занавіски, на стіні — плюшевий килим. Ніби вона вже була тут раніше, ніби приїхала до рідних.
— Я б хотіла залишитися тут назавжди, — сказала Ліля вночі, лежачи на плечі Тараса. — З тобою. І щоб ніхто більше не стояв між нами.
— Угу, — сонно відповів він.
Ліля прокинулася першою і лежала, слухаючи тишу. «Не вистачає тільки герані на вікні… — подумала вона. — І білої в’язаної скатертини з китицями».
Тишу ранку перервав дзвінок телефону. ТВона підвелася з ліжка, щоб вимкнути його, але раптом зрозуміла — цього разу дзвонив її власний телефон, і на екрані світилося ім’я, яке вона вже не чекала побачити.