Дві ночі й один день
Ярина постійно поглядала на годинник. Час повз, мов равлик, повільно та важко. До кінця робочого дня ще ціла година.
— Чого на годинник так дивишся? Спішиш? — запитала головна бухгалтерка Марія Степанівна.
— Ні, просто…
— Чоловік? У твоєму віці лише через чоловіка жінка може квапити час. А в мої роки ми вже мріємо його зупинити. — Марія Степанівна зітхнула. — Та ладно, іди. Толку від тебе все одно нема.
— Дякую! — Ярина почала швидко закривати програму на моніторі.
— Кохаєш? — з сумним допитом спитала Марія Степанівна.
— Люблю. — Ярина прямо подивилася на начальницю.
Її стіл стояв навскоси, і Марія Степанівна бачила кожен її рух. Кабінет був маленьким, і Ярина відчувала себе як на іспиті під її пильним поглядом.
— А чого ж заміж не йдеш? Не кличе? — Марія Степанівна зняла окуляри й потерла переносицю. — Зрозуміло. Одружений. І діти є? Класика. Спочатку приховав, а коли розповів — ти вже закохалася й не змогла кинути. Обіцяв, що розлучиться, коли діти підростуть. Так?
— Звідки ви знаєте? — здивувалася Ярина.
— Я теж була молодою. Думаєш, тільки ти на цю вудку попалася? Дитино, якщо чоловік одразу не пішов із сім’ї — то й не піде. Прийми як факт. Краще пішла б сама.
— Але… я кохаю.
— Коли ти йому набриднеш або, не дай Боже, дружина дізнається — буде гірше і боляче. Хоч гідність збережеш. Повір мені. І карму псувати не варто. — Марія Степанівна знову наділа окуляри, ставши строгою.
— Подумай. У понеділок не спізнюйся.
— Кохає… — зітхнула Марія Степанівна, коли Ярина вийшла.
А Ярина збігла сходами, кивнула охоронцю й вискочила на вулицю, залиту травневим сонцем. Відразу побачила машину Влада і пішла до неї.
— Ну нарешті, думав, взагалі не вийдеш. Стою, мов дуб на Хрещатику, — буркнув він, коли Ярина сіла поруч.
Він завів двигун, виїхав на дорогу й подався до траси.
— Куди ми їдемо? Я нічого не зрозуміла з твого дзвінка.
— Сюрприз. — Влад кинув на неї теплий погляд.
Одного цього погляду вистачило, щоб її серце затріпотіло, а в животі розлилося солодке тепло.
Машина виїхала з міста й помчала дорогою, потім свернула на вузьку просіку між лісом.
Ярина дивилася на дорогу й мріяла, щоб ця подорож тривала вічно. Незабаром попереду з’явилися дачі.
— Приїхали, — весело сказав Влад.
— У тебе що, є дача?
— У мене ні. У друга. Його дружина на останньому місяці вагітності, тому він дав нам ключі на вихідні.
— А твоя дружина? Просто так відпустила? — Ярина з сумнівом подивилася на нього.
Він зупинився біля високого паркану.
— У нас із тобою дві ночі й цілий день. — Влад нахилився до неї, щоб поцілувати.
«Лише дві ночі…» — безрадісно подумала вона.
Ярина прокинулась раніше й лежала, прислухаючись до тиші, боячись порушити спокій Влада.
Раптом пролунав тихий дзвінок телефону. Влад прокинувся, дістав із штанів телефон.
— Так… Я прийшов попити води… Пізніше. — Він поклав телефон і знову ліг.
Ярина згадала слова Марії Степанівни.
Телефон задзвонив знову.
— Відповідай.
Влад обійняв її, почав цілувати. Але телефон не втихав.
— Відповідай! — Ярина вирвалася, вдягла його сорочку й вийшла на ґанок.
Ранкове сонце, птахи, запах лісу… Вона намагалася запам’ятати кожну мить.
— Ось ти де. — Влад підійшов ззаду й обійняв її.
Але через хвилину його телефон знову задзвонив. Він пішов у будинок.
Магія розвіялась.
Ярина повернулася до кімВона повільно простувала до дому, зрозумівши, що іноді найважче рішення — це те, яке приносить справжню свобожну.