Юлія відкинула ковдру, перевернула подушку на суху сторону й знову лягла. Стало трохи прохолодніше, але заснути все одно не виходило. Заважали шурхіт шин рідкісних авто за вікном. Та думки. Вони турбували найбільше. «Куди спішить запізнілий водій? Додому? Чи, навпаки, тікає від когось у ніч. Хто чекає на того мандрівника?.. Проклята спека…»
Юлія зітхнула й підвелась. Квартиру знала, як свої п’ять пальців, тому світ не вмикала. На кухні підійшла до вікна. У будинку навпроти світились два вікна. «Хтось чекає свого мандрівника чи оплакує його втечу?»
Молоде листя на деревах заважало роздивитись, чи стоїть хтось біля тих вікон. Юлія ввімкнула нічник, налила води з чайника. Виймкнула світло й знову глянула на будинок. Одне вікно погасло. Вона пила дрібними ковтками, відчуваючи, як разом з водою тіло поволі охолоджується. Босі ступні приємно холодив лінолеум.
Поставила порожню шклянку на підвіконня й повернулась у кімнату. Але лягати у зім’яту ліжко не стала. Пішла до другої кімнати й прилягла на вузьку тверду канапу, підклавши під голову маленьку подушку, набиту бозна чим.
І несподівано почала провалюватись у сон…
***
Гірко! гірко! – кричали гості, тримаючи в руках келихи з шампанським.
Олег устав і за руку потягнув за собою Юлію. У високих підборах весільної пари вона майже дорівнювала йому зростом, дивилась просто в очі, а не знизу догори, як зазвичай. Олег дивився з захватом, любов’ю та ненажерливим бажанням. І Юлія подалась вперед, трохи похиливши голову, щоб фата закрила її профіль від гостей.
Раз, два, три… – дружно рахували напідпитку гості.
Мати вчила Юлю, що у сім’ї все залежить від жінки, що вона має вести господарство й бути опорою чоловікові. І Юлія героїчно взялась будувати своє родинне щастя.
Спершу вони все робили разом із Олегом: ходили до магазину, навіть вечерю готували удвох, сміючись й цілуючись. Поки одного разу не забули за поцілунками про картоплю на пательні, і вона ледь не згоріла. Вони кохали одне одного. Здавалося, так буде завжди – все життя вони будуть молоді та щасливі.
Через два роки Юлія народила доньку Марійку. Спочатку допомагала мати.
Я втомилась… – скаржилась Юлія на Олега, що він зовсім не допомагає.
Чоловік працює, стомлюється. Така доля жінки – вести дім і виховувати дитину, – казала мати. – Ти можеш удень поспати з Марійкою. А якщо він не виспиться, то який із нього працівник?
Юлія звикла спати уривками, навіть відключатись на хвилини під час прогулянки з коляскою. Коли Марійці виповнилось два роки, Юлія віддала її до садочка й вийшла на роботу.
Ось вийду через п’ять років на пенсію, Марійку ми з батьком заберемо до себе, а ви народите ще дитину, – мріяла мати.
Але, повернувшись до роботи, Юлія й думати не хотіла про другу дитину. Олег теж не наполягав. Так і не народила більше.
Чому чоловіки зраджують? Бо коханку бачать завжди доглянутою й у гарній одежі, а дружина дозволяє собі ходити неохайною по домівці й у затертому халаті, – повчала мати.
І Юлія старалась, щоб чоловік завжди бачив її гарною. Вранці вставала раніше, щоб встигнути причепуритись до його пробудження.
Та це не врятувало їхній шлюб. Донька виросла, вилетіла з гнізда, і Юлія з подивом помітила, що чоловік все частіше віддавав перевагу джинсам і светрам замість костюма. Став бігати вранці, хоча й без того виглядав підтягнутим.
Так модно, – говорив він. – Треба йти в ногу з часом.
Коли вона помітила сліди помади на сорочці, прямо запитала про коханку. Спійманий зненацька, Олег щось невиразно пробубонів, а потім зізнався й попросив Юлю відпустити його.
Хіба я тебе тримаю? Іди. Тільки назад не прийму, так і знай.
Сама зібрала йому речі, ані сльози. Олег повільно одягався у передпокої, роблячи вигляд, ніби щось забуває, а насправді косив на неї погляди, чекав, що вчепиться в нього, буде благати залишитись.
Юлія стояла у дверях, склавши руки на грудях. «Не дочекаєшся», – казав увесь її вигляд.
Чоловік пішов, а вона повернулась у кімнату, лігла на канапу, втупилась у тверду подушку й заревла, як поранена вовчиця. Життя втратило для неї сенс. Вона проплакала всі ночі. А вранці вирішила випити жменю таблеток. Навіть дістала флакон. Та напослідок вирішила попрощатись із подругою й зателефонувала їй.
Та відчула недобре й приїхала.
Не смій нічого із собою робити. Уяви, яким козирем він буде ходити, якщо ти помреш через нього. Всі думатимуть, що він вартий того, аби жінки через нього травилися. Не роби йому такої послуги.
І Юлія не випила таблеток. Поволі вона почала приходити до тями, вчитися жити одна. Несподівано знайшла у самотності свої плюси. Спати можна довго, ходити по квартиІ тоді Юлія глибоко зітхнула, подивилася на внука, який сміявся в пісочниці, і зрозуміла, що щастя — це не минуле, яке втекло, а теперішнє, яке вона тримає у своїх руках.