Таємниця старої фотографії
Микола та Олена навчалися в одній групі. Дівчина як дівчина, нічого особливого. Але то чи час закохатися прийшов, то щось в Олені змінилося — одного дня Микола подивився на неї інакше, немов побачив уперше, і світ навколо перевернувся з ніг на голову, ставши зовсім іншим в очах закоханого хлопця.
Після пар він чекав на неї біля входу до інституту. Але вона промайнула повз, навіть не помітивши його, підійшла до якогось молодого чоловіка, і вони пішли разом. А Микола ще довго стояв і дивився їм услід, намагаючись заглушити розчарування та гнів.
Та що він хотів? Щоб вона чекала, поки він, нарешті, її розгляне? Незвично було б, якби у такої дівчини, як Олена, не було хлопця.
Одного разу вона прийшла на заняття з червоними від сліз очима. Весь день мовчала та була задумлива. Він знову чекав її біля інституту. На цей раз її ніхто не зустрічав, і Микола наважився підійти.
— Додому? — спитав він.
— Ні, до бабусі. Я зараз у неї живу. Вона хворіє…
Олена розповіла, що у бабусі підвищений тиск і болять суглоби. Навесні їй завжди стає гірше. Навіть на вулицю не виходить.
Микола йшов поруч і ледве слухав супутницю, відчуваючи себе на сьомому небі від щастя. Серце радісно калатало в грудях, а в голові лунало найкраще ім’я на світі — Олена, Олена, Олена…
Жила вона за три зупинки від інституту.
— У гості не запрошую. Бабуся погано почувається, — вибачилася Олена біля свого дому.
Наступного дня Микола зачекав її й спитав, як почувається бабуся.
— Нормально… Тільки мати вчора ввечері приїздила зі своїм новим чоловіком. Бабуся схвилювалася, тиск підскочив так, що довелося «швидку» викликати. Краще б вона взагалі не приїжджала, — відповіла Олена.
«Усе зрозуміло. З вітчимом у Олени не склалося. Можливо, саме тому вона переїхала до бабусі?» Але Микола не став розпитувати.
Незадовго до літньої сесії бабуся Олени померла. Микола весь час був поруч, підтримував і заспокоював. Після похорону Олена так і залишилася жити в бабусиній хаті.
— Не боїшся привида бабусі? — жартуючи, спитав якось Микола, провожаючи подругу додому.
— Ні… Характер у неї був далеко не янгольський, але добра вона була, принаймні до мене.
Одного разу Микола наважився запитати те, що давно його мучило: куди подівся той хлопець, що зустрічав Олену біля інституту? Вона змінилася в обличчі, скривилася і відповіла, що він одружився з її матір’ю.
— Уяви, тепер він мій вітчим… — сказала Олена й сховала обличчя в долоні.
Після першого іспиту Олена запросила Миколу в гості. Незвична хата з масивною старою меблелю та вицвітлими темними шпалерами йому сподобалася. На столі лежав старий фотоальбом.
— Можна? — спитав Микола, показуючи на нього.
— Дивись. Вибирала бабусину фотографію на могилу… — Олена сіла на диван поруч і теж почала переглядати сімейні знімки, даючи короткі пояснення.
— Це я маленька. А це — молода мама з батьком. Мене тоді ще не було.
— Твої батьки розлучилися? — спитав Микола, згадавши, що мати Олени нещодавно вийшла заміж.
— Так, батько не витримав маминого гарячого характеру. Я ще маленька була. В нього давно інша родина. Ми не спілкуємося.
— А це? — Микола показав на жінку літнього віку з важким, непривітним поглядом і стиснутими губами. Суворий, непоступливий характер був видно неозброєним оком.
— Це бабуся без прикрас. Останніми роками вона була саме такою. — Олена перегорнула сторінку.
— А це бабуся ще молода. Красива, правда? — вона ткнула пальцем у іншу фотографію.
На Миколу дивилися чорні очі усміхненої гарної дівчини у легкій квітчастій сукні. Він навіть не повірив, що це та сама людина — тільки в молодості, — але коментувати не став.
Олена знову перегорнула сторінку.
— Почекай, поверни назад, — попросив Микола. — Це теж твоя бабуся? — показав він на фото, де стояла та сама молода усміхнена дівчина під руку з чоловіком. — А хто поруч із нею?
— Не знаю. Друг чи родич. Бабуся ніколи при мені альбом не дивилася, тому питати не доводилося, — відповіла Олена. — Миколо, ти чого? — спитала вона, помітивши, що він не відводить очей від знімка.
— Мені пора… — Микола раптом захлопнув альбом, піднявши хмаринку пилу. — Подзвоню завтра, — сказав він уже біля дверей. На мить затримався, немов хотів щось сказати чи запитати, але передумав і вийшов.
Вирушивши від Олени, Микола поїхав не додому, а до діда, що жив на іншому кінці міста. Усю дорогу він задумливо дивився у вікно, навряд чи щось бачачи.
— Миколо?! Не сподівався. Давненько ти до мене не заходив. Заходь, — дід зрадів онукові.
— Як навчання? Без «хвостів», сподіваюся? Як на особистому фронті? — сипав запитаннямиМикола довго дивився у вікно, розуміючи, що його доля і доля Олени назавжди переплелися з минулим, яке вже ніколи не вдасться повернути або забути.