Якби ми зустрілися раніше…
Соломія прийшла до поліклініки вчасно, забрала картку в реєстратурі й піднялась на другий поверх. Біля дванадцятого кабінету всі лавки були зайняті людьми похилого віку. Біля вікна, спиною до підвіконня, стояв чоловік.
— Ви всі до дванадцятого? — несміливо запитала Соломія.
— До дванадцятого. А ви будете за тим чоловіком біля вікна, — відповіла одна з жінок.
— А в мене талончик, — сказала Соломія й почала шукати його в кишені.
— А тут усі з талончиками, — сипким голосом промовив сивий сухорлявий дідусь.
Соломія зустріла цікавий погляд чоловіка біля вікна й підійшла до нього.
— У вас теж талончик? На котру годину? — звернулась вона до нього.
Він виглядав молодше за інших і здавався спокійним.
— На дев’ять тридцять, — охоче відповів чоловік.
Соломія збентежено подивилась на нього.
— Навіщо ж ви чергу зайняли? Ваш час уже минув. Чи ви запізнились? — запитала вона.
— Ми не запізнились, навіть раніше прийшли, а от лікар спізнюється, — втрутився до розмови сивий дідусь, і всі, хто сиділи біля кабінету, заворушились, зашуміли, скаржачись на несправедливість.
— Як так? Навіщо тоді талончики, якщо приймають за живою чергою? — спитала Соломія, звертаючись до балакучого дідуся.
— Хочете скаржитись? Даремно. Спочатку ветеран пройшов без черги. Збрехав, звісно, йому років сімдесят, не більше. Потім завідувачка провела знайому. Майже сорок хвилин радились. Ось і сидимо. Що хочете? Безкоштовна медицина, — бурмотів дідусь.
— Такими темпами ми до вечора не попа— Такими темпами ми до вечора не потрапимо, і що, знову брати талончик? — обурилась Соломія, шукаючи підтримки в чоловіка біля вікна.