Все не так, як здається
Перед ранковим обходом у лікарняне відділення зайшла медсестра Оксана та пошепки сказала:
— Галино Василівно, Іщенко з п’ятої палати увечір умовляла мене віддати їй одяг і відпустити додому. Ви просили повідомляти.
— Дякую, Оксано, я розберуся. — Галина поправила пасмо волосся, що вибилося з-під шапочки, і пішла до палати.
На ліжку біля вікна лежала дівчина, обличчям до стіни.
— Привіт, Соломіє, що трапилося?
Дівчина різко обернулася й сіла.
— Випишіть мене, будь ласка. Не можу більше лежати. Вдома хоч відволікатимусь, а тут… — Вона схлипнула й дивилася на Галину благальним поглядом.
— Плакати не треба. Шкоду завдаси малятку. Чи може, ти передумала народжувати? — суворо запитала Галина.
— Ні, не передумала. Почутую себе добре. Обіцяю, що вдома лежатиму, гулятиму й нічого не робитиму. Випишіть, будь ласка. На вулиці така гарна погода, а я цілими днями в душній палаті. — Дівчина несміливо посміхнулася.
— Добре. Завтра здаси аналізи, зробимо УЗД, і тоді вирішимо. Якщо все добре — випишу, — пообіцяла Галина.
— Дякую! — Соломія склала руки, немов у молитві. — Обіцяю, що дбатиму про себе, а якщо щось — відразу подзвоню.
Галина вийшла. Вона досі не розуміла, як її син міг закохатися в цю бліду непримітну Соломію. Її статний син працював у великій фірмі… Працював. Галина подумала про минулий час. Його вибір, і вона мала його поважати. Якщо Андрій любив цю дівчину, вона теж постарається її полюбити.
Ще в університеті Андрій закохався у яскраву Мар’яну так, що зовсім з глузду з’їхав. Гарна була пара. Але через рік Мар’яна кинула його заради якогось іноземця. Син довго страждав, перестав ходити на пари. Галина боялася, що він взагалі кине навчання.
Згодом Андрій заспокоївся, закінчив універсітет, влаштувався в престижну компанію. Але ще довго не міг дивитися на дівчат. А потім зустрів цю Соломію — світловолосу, тендітну й непоказну, повну протилежність Мар’яні. Можливо, він подумав, що така його не зрадить.
— Мам, знайомся, це Соломія, — сказав він, коли вперше привів її додому.
Галина ледь не поморщилася. Всі Соломії, з якими їй доводилося мати справу, були якимись дволикими. Зовні — ніби беззахисні, а всередині — собі на умі. Вона сподівалася, що їхні з Андрієм стосунки швидко розпадуться.
Коли син сказав, що одружується, Галина стрималася.
— Ви вже подали заяву? — запитала вона замість привітання.
— Поки ні. А тобі не подобається? — змішався Андрій.
— Головне, щоб тобі було добре, — відповіла вона.
Андрій подарував Соломії перстень з діамантом, який досі блищав на її тонких пальцях. Весілля відклали до серпня. Галина сподівалася, що за цей час щось станеться.
І накликала. На дні народження друга Андрій випив, за кермо не сів, а Соломію відправив додому на таксі, а сам пішов пішки, щоб провітритися. У темному провулку він побачив, як двоє хлопців затягували дівчину в авто. Вона кричала.
Андрій втрутився. Один із нападників ударив його ножем у живіт. Авто зникло, а Андрій лишився лежати на асфальті. Його знайшли лише вранці.
Галина мимоволі звинувачувала Соломію. Чому не наполягла, щоб він поїхав із нею? Звинувачувала і себе — адже це вона його виховала таким.
Потім вона повернулася на роботу. А нещодавно у відділення надійшла Соломія — на десятому тижні вагітності з загрозою викидня. Все вказувало на те, що це дитина Андрія. Соломія підтвердила.
Галина давала їй кращі ліки, стежила, щоб дотримувалася рекомендацій. Раділа, що буде онук або онука.
Перед випискою Галина запитала, чи зустріне Соломію мати.
— Мама не знає, — зізналася дівчина.
— Як? Чому не сказала?
— Мама виховувала мене сама. Завжди боялася, щоб я не народила без чоловіка. А тепер…
— Але ж Андрій зробив тобі пропозицію. Ви б одружилися, якби знали про вагітність, — гаряче заперечила Галина.
— Я сама не була впевнена. Думала, коли перевірю, тоді й скажу. Не встигла. Виходить, теж виховуватиму сама.
— Але в тебе є ми. Ти носиш дитину Андрія, нашого онука чи онуку. Ми допоможемо. Ти не сказала мамі, що в гінекології? — здогадалася Галина.
Соломія кивнула.
— Може, не варто поспішати додому? — м’якше запитала Галина.
— Ні, хочу додому. Обіцяю, що розкажу мамі. Галино Василівно, дякую. Я думала, після смерті Андрія я вам більше не потрібна.
— Дурниця. Обіцяй, що будеш приходити до нас.
Двері матері Соломії відчинила чорнява жінка.
— Ви мама Соломії?
— Так. Її немає вдома.
— Я не до неї. Я лікарка. Вона сказала, що ви її вигнали.
— Ніколи не чула, щЖінка гірко посміхнулася й запросила Галину до хати, де вже чекав гарячий чай і довга розмова, яка змінила усе.