Ярослав вийшов із офісного будинку й машинально попрямував до парковки, але згадав, що вчора відвіз машину до автосервісу. Спочатку засмутився, а потім подумав, що це навіть краще. Їхати в годину пік у душному переповненому автобусі зовсім не хотілося, тому він вирішив іти пішки. Непокоїло лише швидко темніюче небо. Чорна хмара насувалася на місто, обіцяючи зливу.
Він йшов, час від часу поглядаючи угору. Десь далеко гримнув гром. Ярослав пригадав, що тут є кав’ярня, яку щодня проїжджав, але ніколи не заходив. Він прискорив крок.
Коли до кав’ярні залишалося кілька метрів, на його голову впали перші важкі краплі. Ледь встигнувши заскочити у двері, Ярослав відчув, як підлога здригнулася від грізного удару грому. За вікном темрява змішалася із шаленим потоком води.
Усередині було світло й сухо. Він оглянувся — у залі було кілька вільних столиків. Двері відчинилися знову, впустивши всередину шум дощу й двох дівчат. Ярослав поспішив сісти. Люди продовжували хлипати до притулку, і незабаром у залі стало галасливо. Усі обговорювали бурю.
До нього підійшла офіціантка, висока й сувора. Поклала перед ним меню й вже хотіла піти, але він зупинив її.
— М’ясо без гарніру, простий салат і каву, — коротко сказав він.
Дівчина щось записала, забрала меню й пішла до інших відвідувачів. Роботи їй додалося, і вона поспішала. А за вікном лютувала стихія.
Бармен додав гучності, щоб заглушити дощ. Ярослав чекав свого замовлення, радий, що вчасно сховався, що не поспішає додому, що буде вагоме виправдання для запізнення перед дружиною.
Одружився він вісім років тому з гарненькою, жвавою Оксаною. До весілля все було чудово, як і перші місяці разом. А потім Оксана змінилася. Її подруга вийшла за бізнесмена, і Оксана шалено їй заздрила. Лише й розмовляла про хутра, діаманти та пластичні операції.
— Окс, тобі це навіщо? Ти й так молода й гарна.
— А буду ще гарнішою, — заперечувала вона.
То їй не подобався ніс, то губи були занадто тонкі, то груди — замалі.
Ярослав намагався відмовити її від експериментів. Казав, що кілограми силікону лише зіпсують її вроду.
— Так говориш, бо в тебе грошей немає, — ображалася Оксана.
Про дитину й слухати не хотіла.
— Потворною стану, ти мене розлюбиш. Ось коли зароблятимеш нормально, тоді й поговоримо.
Ярослав не сперечався — він любив її. Друг із інституту давно запрошував його в бізнес, обіцяв золоті гори. Він ризикнув. Спочатку все йшло добре. Навіть змінив стару машину на більш престижну, хоч і теж вживану.
А потім все розвалилося. Налогова виявила порушення, заблокувала рахунки. Бізнес зупинився, а конкуренти змусили його продати. Ярослав залишився з нічим.
Дружина називала його невдахою. Сварки й докори вбили в його серці любов. Він повернувся на колишню роботу, і жив, як у сні, не знаходячи в собі сили піти.
***
До його столика присіла молода пара. Ярослав дивився на них і думав, що вони з Оксаною теж були такими — закоханими й щасливими. Куди ж воно поділося?
Його відволік галас біля бару. Дві дівчини відбивалися від п’яного приставала. Схоже, вони були студентками, які просто сховалися від дощу. Нахабний хлопець раптом схопив одну й потягнув до виходу. Подруга спробувала заступитися, але він грубо її відштовхнув.
Ярослав встав і перекрив йому дорогу. Той дико подивився на нього.
— Що треба? Забирайся з дороги. — І, не відпускаючи дівчину, пустив кулак у обличчя.
Ярослав ухилився й відповів ударом. Почалася бійка. Йому вдалося нокаутувати нахабу. Хтось вже викликав поліцію.
— Ходімо, швидше! — Дівчина потягнула його за руку.
Голова гула, з розбитої губи сочилася кров. Він не заперечував, послушно вийшов із нею на вулицю. Дощ іще йшов, але вже стихав. Вони завернули за ріг.
— Тут є аптека, треба продезинфікувати рани. Вона купила перекис, обробила його обличчя й заклеїла пластирем.
— Дякую, — сказав він.
Вони стояли близько. Він відчував запах її шампуню. «А вона гарна», — здивовано подумав він. Їхні очі зустрілися, і дівчина почервоніла.
У цю мить у аптеку вбігла її подруга.
— Ось ви де! Я викликала таксі. Мар’яно, ходімо!
Мар’яна подивилася на нього. Він усміхнувся. Вони вийшли, і таксі від’їхало.
Ярослав відійшов на кілька кроків, коли почув: «Почекайте!» Він обернувся й побачив, як Мар’яна біжить до нього.
— Мар’яно! Ну що ще? Їдемо! — подруга сердито крикнула з машини.
— Їдь сама, — відгукнулася вона і знову подивилася на нього.
— Я навіть не спитала, як вас звати. Ніхто в кафе не заступився, окрім вас.
— Ярослав.
Вони піВони пішли разом до парку, де на лавці під старим дубом Ярослав розповів Мар’яні про все своє життя, а вона слухала, тримаючи його за руку, і вперше за останні роки він відчув, що щастя все ж можливе.