Щоденник
Закінчила педучилище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Та мріям не судилося збутися. Батько потрапив у важку аварію, довго лікувався. Коли його виписали, мама взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки не звикне до інвалідного візка.
Університету в нашому місті не було, треба їхати до обласного центру. Я вирішила, що вступлю наступного року. Не могла ж кинути батьків у такий складний час. Влаштувалася вчителькою.
Лікарі обіцяли, що з часом батько зможе ходити, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мама продала дачу, щоб найняти інструктора з ЛФК, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.
“Годі, досить витрачати гроші дарма. Не треба нічого, все одно не встану”, – сказав він одного разу.
Характер у нього зіпсувався, став вибагливим, підозрілим, до всього чіплявся. Найбільше діставалося, звісно, мамі. Якщо він кликав, вона мусила все кидати й бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, щось спитати або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
“Славу, ти міг би й сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла”, – докоряла мама.
“У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко казати, ти на ногах. Важко чашку води принести?” – злиться батько.
Бувало, у гарячці він кидав у маму тарілкою чи склянкою. Все частіше просив купити йому горілки. А випивши, виливав злість на матері. Ніби то вона винна в тій аварії.
“Тату, не пий, не допоможе, лише гірше буде. Нема чим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай”, – умовляла я.
“Що ти розумієш? Останню радість у мене хочеш відібрати? У книжках брехня. Сам їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не здатний”, – бурчав він.
“Мамо, не купуй йому більше горілки”, – просила я.
“Не куплю – кричатиме. Йому важко. Що вже тепер…” – зітхала мама.
“Треба не пити, а займатися, вправи робити. Лікарі ж казали, що може ходити. Він сам не хоче. Просто йому подобається знущатися над нами, а ми скачемо навколо нього”, – сердилася я.
Батька, звісно, шкода, але й нам із мамою нелегко. Одного разу я повернулася зі школи втомлена, боліло горло, хотілося полежати. А батько постійно кликав мене. І я не витримала.
“Досить. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах, сам доїдь до кухні й пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у паралімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Ну ж бо, сам. А мені неколи, до уроків готуватися треба”. І я пішла до себе.
Чула, як по підлозі шурхали колеса візка, як батько зі стуком ставив на стіл чашку, як колеса проїхали повз мої двері. Очікувала, що він розіб’є їх, почне кричати. Але колеса проїхали далі. Відтоді батько став самостійнішим.
У теплу погоду я залишала відчиненим балкон. Батько під’їжджав і сидів біля дверей – “гуляв”. Проїхати в вузькі двері він не міг. Звичайно, треба було б розширити двері, але де взяти грошей?
“Віддайте мене в притулок”, – просив батько, випивши.
“Що ти кажеш? Як можна? Ти живий – це головне. Все інше налагодиться”, – заспокоювала його мама.
“Поки ти так говориш, а потім набридне горшки виносити. З жалю житимеш і терпітимеш. Нащо тобі каліка? Ти ще молода…”
Так і жили. Непомітно проминув рік, знову настала дощова осінь. Одного разу я вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинки, як пішов сильний холодний дощ. Сховалася під скляним навісом, але краплини залітали й сюди. Проїжджаючі машини не знижували швидкість, неслися прямо по калюжах, обливаючи людей брудною бризкою. Я стояла, нахмурившись, немов зморений горобець.
Раптом поруч зупинився вантажівка. З неї вийшов хлопець. Тримаючи куртку над головою, він підбіг до мене.
“Сідай у машину, підвезу додому”.
Я вже добре промерзла, ноги промокли. Заскочила під його куртку, пропахлу бензином і мастилом. Він допоміг мені залізти в кабіну. Тут було сухо й тепло.
“Михайло”, – сказав він.
“Оксана”.
“До кого їдемо?”
Я назвала адресу. Усю дорогу Михайло розповідав, чому став водієм.
“Мати мене сама виховувала. Настав час дбати про неї. Сусід узяв мене в авторемонтну майстерню. А коли повернувся з армії, сам сів за кермо. Що ж? Гроші платять добрі, до того ж можна підробляти – підвезти, щось перевезти. Тож якщо треба, дзвони, завжди до твоїх послуг”.
“Ти навчаєшся чи працюєш?” – запитав він у мене.
“Я вчителька”.
“Добре”, – похвалив він. – Під’їду до школи, ти вийдеш, сядеш до мене, і всі тобі заздритимуть. Чого смієшся? Машина велика. Ні в кого такої немає”.
З ним було легкоЗустріч із Павлом навіяла давно забуті почуття, і під час весілля, коли батько долучився до першого танцю, Оксана зрозуміла, що найважливіші речі в житті — це любов і родина.