Володимир відчинив вікно та виліз на підвіконня. Темніючий внизу асфальт вабив і лякав одночасно.
Життя буває схоже на кривуваті стежки в лісі – ніколи не знаєш, куди вони виведуть і що чекає за наступним деревом. Володимир Шевченко й уявити не міг, що спочатку втратить, а потім знову знайде своє щастя.
Одружуватися він не квапився. Шукав справді рідну душу. Коли побачив Оксану в кав’ярні, серце вдарилося об ребра – це вона. Не роздумуючи, підсів до її столика та познайомився. Виявлялося, вони читали одні й ті самі книжки, дивилися однакові фільми, любили ковзатися на ковзанах, і обидва мріяли про міцну родину, де буде багато сміху та дітей.
І все склалося, як і мріяли… але дітей у них не було. Оксана ходила по лікарях, лікувалася, їздила навіть по святих місцях, не втрачаючи надії. Одного разу їй здалося, що вагітність настала. До лікарні не поспішала – чекала, аби впевнитися. І тільки коли живіт почав округлюватися, пішла на обстеження.
Виявилося – не довгоочікувана вагітність, а пухлина. Кожного разу, приводячи Оксану до онкодиспансеру, Володимир бачив застиглі погляди хворих, ніби вони прислухалися до власного тіла. Незабаром такий самий погляд з’явився і в його дружини.
Він не відходив від неї ні на крок. Спочатку взяв відпустку, потім – за власний рахунок, а потім лікарка, зрозумівши його стан, виписала лікарняний. Але начальник викликав і заявив: або Володимир повертається на роботу, або його звільнять. Він написав заяву на звільнення.
День у день Володимир доглядав за дружиною. Тримав її за руку, коли вона почала задихатися, і молив Бога, щоб не розлучав їх, забрав би його разом із нею.
Та ніщо не допомогло. Через три місяці Оксани не стало.
Після похорону Володимир повернувся у пусту квартиру. Її халат уже місяць висів у спальні. Він сподівався, що вона ось-ось увійде в кімнату та одягне його. У передпокої стояли її черевики, висіла куртка, куплена минулої весни на розпродажу. Куди не гляне – усе нагадувало про Оксану, кохану та єдину, що пішла так рано.
Він уткнувся обличчям у подушку, яка ще пахла нею, і заридав. Потім пішов до крамниці та купив дві пляшки горілки. Вранці ледь підвівся з ліжка. Вчорашній біль повернувся з новою силою. Володимир вилив недопиту горілку в раковину. Хоч яка різниця – що з ним буде? Без Оксани жити не хотілося.
Удень якось відволікався, але вночі туга накачувала, немов хвиля. Одного разу він стояв біля вікна, дивився на нічне місто. Що його тут тримає? Квартира? Хай їй пекло. Ні роботи, ні дружини, ні дітей… Відчинив вікно й виліз на підвіконня. Темний асфальт знизу вабив і лякав. Четвертий поверх – не так уже й високо. А якщо не розіб’ється на смерть?
У двері подзвонили. На мить Володимир глянув униз, а потім зістрибнув і піш відчиняти. На порозі стояла сусідка.
— Бачу, теж безсонням мучишся. Зайшла перевірити, чи живий. Чомусь тихо у тебе. А звідки сквозняк? Вікно відкрив? Не задумав часом чого? — вона пильно вдивилася в його обличчя.
— Просто провітрюю, — спокійно відповів він.
— Ну, гаразд. Дивись, нічого дурного не роби. Вистрибнеш — Оксану більше не побачиш. Самогубство — страшний гріх.
— Усе гаразд, тіточко Галю.
Він ледве вислизнув від неї. Але бажання стрибати зникло. Чув колись, що Бог не прощає таких гріхів.
Ніч не спав, думав. А вранці зібрав кілька речей у сумку і взяв фотографію, де вони з Оксаною залишилися разом назавжди. Грошей не було — все пішло на лікування. Погляд зачепився за халат на стільці. Відвернувся й вийшов із квартири. Замкнув двері та подзвонив сусідці.
— Куди збираєшся? — спитала вона, побачивши сумку.
— До матері. Не можу тут більше.
— І правильно. Надовго?
— Не знаю. Подивіться за квартирою. — Він простягнув їй ключі. — Номер мій у вас є, якщо що — телефонуйте.
Провівши кілька хвилин у машині, зібрався з думками. Потім повернув ключ у запалюванні та вирушив. На трасі дав газу. Промелькнула думка: відпустити кермо… Але ж тоді могли постраждати невинні люди.
Двісті кілометрів проїхав на одному подиху. Вперше за останні місяці відчув полегшення. Рідне містечко вразило брудними вуличками. Зазвичай він приїжджав сюди влітку, коли все зеленіло. Забув, як виглядає весняна розмокла дорога в провінції.
Ось і будинок. Володимир зупинився біля палісадника. Скрипнули петлі калітки. На ґанок вибігла мати, приглянулася, скрикнула й кинулася до нього.
— Сину! Вадику! Чому не попередив? Ти один?
Він обняв її, вдихнув знайомий запах. Серце наповнилося теплом. Думав, що всі сльози вже виплакані, але очВін глянув у вікно, де світився вогонь нового життя, і зрозумів, що щастя не вмирає — воно просто переходить у інші руки.