**Щенок**
Маленький Тарас із мамою жили самотужки. Батько в хлопчика, звісно, був, але вони йому були не потрібні. Про тата Тарас поки що не розпитував. У школі діти міряються, у кого крутіші батьки, а в садочку хлопця більше турбують іграшки, ніж наявність чи відсутність батька.
Олена вирішила — краще Тарасові не знати, що колись вона без пам’яті закохалася в його майбутнього батька, а коли сказала йому про вагітність, він раптом зізнався, що одружений. З дружиною проблеми є, але піти від неї він не може, бо її батько — його начальник. Якщо що, залишиться без штанів, а такий Олені навряд чи потрібен. Він порадив позбутися дитини, поки не пізно, адже аліментів вона не отримає. А якщо вона наважиться діяти — буде лише гірше…
Вона не нав’язувалася, зникла з його життя і вирощувала Тараса сама. Хлопчик вийшов гарним, і цього їй було досить.
Олена працювала вчителькою початкових класів, а п’ятирічний Тарас ходив до садочка. І ніхто їм не був потрібен.
Після Нового року до школи прийшов новий фізрук. Високий, підтягнутий, усміхнений. Усі самотні жінки з учительського колективу, а їх була більшість, одразу почали оглядати його та залицятися. Лише Олена не дивилася в його бік, не сміялася з його жартів. Можливо, саме тому він і звернув увагу на неї.
Одного разу, коли вона вийшла після уроків із школи, біля неї зупинився позашляховик. З авто вийшов фізрук і відчинив перед Оленою двері.
— Прошу, — усміхнувся він, кивнувши на сидіння.
— Мені тут недалеко, — зніяковіло сказала Олена.
— Сідайте. На машині все ж таки краще, ніж пішки, навіть якщо близько, — розсудливо зауважив фізрук.
Олена вагалася, але сіла. Фізрук зачинив двері, сів за кермо й спитав адресу.
— Я не знаю. Знаю лише номер садочка. — Олена смущено опустила очі.
— Якого садочка? — фізрук дивився на неї незрозуміло.
— Садочка, у який ходить мій син, — пояснила Олена.
— У тебе є син? Великий? — фізрук раптом перейшов на «ти».
— Тарасик. Йому п’ять років, — відповіла Олена і схопилася за ручку дверей. — Я краще пішки.
— Постривай. Підвезу. — Він повернув ключ запалювання.
Олена закрила двері. Нічого страшного, якщо він підвезе її за Тарасом. Все одно у них нічого не вийде. Навіщо чоловікові жінка з дитиною, коли навколо повно вільних?
— Ну, якщо ви не поспішаєте… — зітхнула Олена.
— Не поспішаю. Мене ніхто не чекає. Немає в мене ні дружини, ні дітей, — одразу видав інформацію фізрук, щоб зняти зайві питання.
— А чому так? Жахливий характер? Жінки не витримують? Чи хтось вас так образив, що ви боїтеся серйозних стосунків? — поцікавилася Олена.
— Яка ж ти гостра. Не очікував. А з виду тихоня. Усе було: і кохання, і образи. Але до весілля не дійшло, і не лише з моєї вини. Не склалося. А характер… Немає людей з ідеальним характером, поважна Олено Андріївно. У тебе теж вигляд обманливий.
— Шкодуєте, що вирішили мене підвезти? Ой, поверніть у цей двір, — поспіхом попросила вона.
Авто зупинилося біля воріт садочка.
— Я зачекаю, — сказав фізрук, коли Олена вийшла.
Вона затрималася біля машини.
— Не варто. Ми живемо дуже близько. Я не хочу, щоб син потім завЙого серце завмерло, коли він побачив Олену, що сміялась разом із Тарасом, а біля них на траві гралося щеня — те саме, яке він колись відштовхнув, і тепер воно було його найкращим вибором.