Якби знати, як усе обернеться…
Автобус скакав по вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи калюжі, іноді навіть виїжджаючи на зустрічну. Людей було небагато — будні, робочий день.
Ярослав дивився у вікно на почорнілий сніг. Ще трохи — і він зовсім розтане, а там і до літа недалеко. Чергова вибоїна, автобус підстрибнув — водій знову вигадливо висловився.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду з’явилася огорожа кладовища, за якою темніли ряди пам’ятників.
Щоразу, приїжджаючи сюди, Ярослав відчував важке передчуття неминучості й короткості життя. Думка про те, що колись і він знайде тут спокій, була неприємною. Він приходив сюди не по велінню серця, а через обов’язок. Так треба — відвідувати могили близьких у певні дні. Він почував провину за свої думки й глибоко зітхнув.
Автобус зупинився біля воріт. Двері відчинилися, пасажири вийшли, розминаючи ноги. Всі одразу рушили до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Ярослав теж повільно йшов, вишукуючи живі. Від яскравих воскових пелюсток ляскало в очах. Наприкінці ряду він побачив жінку з відром червоних гвоздик.
Купив чотири квітки й увійшов до кладовища. Доріжки тонули у воді. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом теж хлюпало. Запізно зрозумів, що дарма надів старі зимові черевики.
Дійшов майже до краю лісу й повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов відразу по хресту. *Час ставити пам’ятник. А може, почекати? Син потім одразу на двох зробить?* Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він окинув оком «місто мертвих» — багато нових могил з’явилося з осені.
Переступив через низьку огорожу й став на осілий сніг, притоптав його. Відчув, що ноги промокли.
— Привіт, Олю.
З вицвілої фотографії в рамці біля хреста йому посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той День народження. Вранці побігав за квітами, а коли повернувся, Оля вже прокинулася, вдягнула нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу вділа їх у вуха й радісно посміхнулася. Він встиг зняти цей момент. Ніби вчора було…
— З Днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Ярослав примірявся, куди покласти гвоздики.
Вся могила була вкрита штучними квітами. Вони не вигоріли, не зникли, ніби їх лише вчора принесли.
Він нахилився, дістав із снігу одну жовту гілочку перед самим хрестом, воткнув її біля ніг могили. На її місце поклав гвоздики. Земля мерзла, квіти не воткнеш, а сніг розтане — вони все одно впадуть. Але живі.
— Сумую за тобою. Але часто сюди ходити не можу. Пробач і не сердься. Я заслужив лежати тут, а не ти. А життя розпорядилося інакше…
Він довго розповідав новини, дивлячись на портрет, поки ноги не замерзли. Час від часу тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше.
— Піду я, Олю. Надів старі черевики й промочив ноги. А дорікнути вже нікому. Прийду після Великодня, коли вже сухо буде. Тоді й могилку приберу, нову фотографію принесу — таку саму. Ти тут дуже гарна. Пробач мене за все. — Він зітхнув, переступив огорожу й, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці вже чекали інші люди. Коли нарешті сів у автобус, майже не відчував пальців на ногах.
Ледачим досяг дому. Одразу зняв мокрі черевики й шкарпетки, поставив чайник. Коли закипів — випив дві чашки чаю з медом. Надів сухі вовняні шкарпетки, ввімкнув телевізор і ліг на диван. Якийсь фільм. Від чаю його розслабило, потягнуло у сон…
***
Марійка прийшла до них на будівництво після технікуму. Молоденька, з ясними очима, веснянками на носі й усмішкою, ніби перше весняне сонце. Ярослав не приховував, що милується нею. У нього була дружина, син у третій клас ходив, а він не міг відвести очей від дівчини. І що робити, коли вона постійно на очах? Невже відвертатися?
Незадовго до Нового року вони зустрілися на зупинці. Марійка куталася в комір пальта. У великих очах відбивалися вогні ліхтарів. Ярослав кидав на неї крадькома погляди. Коли під’їхав автобус, він поспішно зайшов слідом за нею й сів поруч.
— Привіт, Марійко. Додому? — спитав він, щоб заговорити.
— Так. А ви?
— І я. — Він помовчав. — Ялинку вже прикрасили?
— Ні. Тато завжди купував справжню. Вона лежала на балконі. А тридцятого грудня ми всі разом її прикрашали. Який тоді запах у хаті був! І відразу ставало святково.
— Сьогодні ж тридцяте. У тебе на балконі жива ялинка? — поцікавився Ярослав.
МарійкаМарійка розсміялася, і він зрозумів, що щастя — це всього лиш тиша, коли ніщо не нагадує про помилки минулого.