Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залиті водою ями, іноді навіть виїжджав на зустрічну смугу. Людей у салоні було небагато — звичний робочий день.
Олесь дивився у вікно на посинілий, осілий сніг. Ще трохи — і він зникне остаточно, а там і літо не за горами. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову вигукнув щось лайливе.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду показалася огорожа цвинтаря, за якою темніли ряди хрестів.
Щоразу, приїжджаючи сюди, Олесь відчував важке відчуття фатальної марності й миттєвості життя. Думка про те, що колись і він знайде тут спокій, була нестерпною. Він приходив сюди не по зову серця, а виконуючи обряд. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у встановлені дати. Йому стало соромно за свої думки, і він глибоко зітхнув.
Автобус зупинився перед воротами. Двері з гуркотом розчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди відразу ж рушили до ряду штучних квітів, що стояли уздовж огорожі. Олесь теж повільно пройшов повз, шукаючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток ляскало в очах. Наприкінці ряду він помітив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.
Олесь купив чотири квітки й увійшов на цвинтар. Доріжки тонули у калюжах. Він намагався їх оминати, але під пухким снігом уздовж стежок теж хлюпала вода. Запізно пожалів, що вдяг старі зимові чоботи.
Він дійшов майже до лісу й повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу по хресту. *«Треба вже пам’ятник ставити. А може, почекати? Син потім відразу на двох зробить?»* Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він окинув поглядом ціле місто мертвих. Багато нових могил з’явилося з осені.
Переступив через низьку огорожу й став на осілий сніг, притоптав його. Відчув, що все-таки промочив ноги.
— Привіт, Галю.
З полинялої фотографії у рамці, що стояла біля хреста, на нього всміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоч тут їй усього тридцять шість.
Згадав той день народження. Вранці схопив квіти, а коли повернувся, Галя вже прокинулася, вдягнула нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона відразу встромила їх у вуха й радісно усміхнулася. Він встиг зфотографувати цю мить. Ніби вчора було…
— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Олесь прицілився, куди покласти гвоздики.
Уся могила була вкрита штучними квітами, воткнутими в землю. Ось вони не вигоріли, не зблОлесь здригнувся від холоду, перехрестився й пішов геть, не озираючись, бо знав, що повернеться сюди знову, коли весняне сонце висушить землю й знову зацвітуть живі квіти.