Одного разу в покинутому будинку на околиці села оселилася молода жінка…
Селяни прийшлих не любили. Народ заворушився, подали скаргу дільничному. Той приїхав, перевірив документи, заспокоїв усіх, що це далека родичка баби Ганни, яка померла кілька років тому у вісімдесят п’ять. «Відроддя в баби Ганни родичів не було, навіть дітей», — дивувалися люди.
А жінка почала облаштовуватися. Перекопала кілька грядок у зарістій городині й щось посадила. Люди сміялися. Хто садить городину в розпалі літа? Але незабаром з’явилися паростки. Такі яскраві, що селяни вирішили: «Без нечистої сили тут не обійшлося». Так і пристало до неї прізвисько Чаклунка.
Жила вона самітно, людей уникала, про себе нічого не розповідала. А таємниці, як відомо, розпалюють цікавість і народжують плітки. Незабаром по селу пішов гомін, ніби втікала вона з міста від нещасливого кохання, прихопивши із собою коштовності багатого пана. Ось і сховалася з ними у глухому селі.
А потім у однієї із жінок дитина посиніла, задихатися почала. До лікарні — десять кілометрів, машини вдень не знайдеш. Кинулася жінка з дитиною до Марії-Чаклунки. Та схопила хлопчика, струсонула догори ногами, вдарила по спині — і з рота вискочила деталь від іграшки.
Після цього Марію зашанували, але й побоятися почали. А от Іван закохався в неї. Мати ридала: «Дівчат молодих повно, а він до дорослої жінки чіпляється!» Бувало, стане мати Івана перед домом Марії та й кричить, що вона її сина причарувала, напоїла чаклунським зіллям. Іван відводив ридаючу матір додому, а сам знову повертався до Марії.
І жили закохані, не звертаючи уваги на плітки. Через рік Марія народила доньку Олю, а ще за три — Галю. Люди залишили їх у спокої. У кожного своїх клопотів повно.
Одного разу після грози потекла стріха, і Іван ліз її лагодити. Вже спускаючись, послизнувся й упав, сильно розбився. Марія привезла лікаря з райцентру. Той оглянув, сказав, що треба везти до міста. Вона знайшла машину, відвезла Івана до лікарні, а сама повернулася до дітей.
Через місяць біля її хати зупинився автівка, звідти винесли інвалідний візок, куди посадили Івана. Хребет зламаний, ходити не міг. Хтось зауважив, що це покарання Марії за приворіт.
Вивозила вона Івана на ґанок, сама пригорталася до нього. Не кинула, доглядала, любила. А перед такою любов’ю людські плітки безсилі. Дехто навіть казав, що вона його лікує, і ось-ось Іван зможе ходити.
Сидів він на ґанку, вирізав з дерева іграшки для дітей, плетені кошики. Дуже вміло виходило. І чоловіки йому заздрили. Хоч і нічого, а заздрили — от, жінка його на руках носить, а вони в полі працюють.
Кохана творить дива. Та й справді, Іван почав поступово вставати. Одного разу сидів на ґанку, щось майстрував, ніж упав, скотився по сходах. Марія в цей час у городу копалася. Він вирішив спробувати спуститися, щоб підняти ножа. Встав-таки на ноги, але втриматися не зміг, упав із сходів. Біля ґанку стояла коса — Марія траву скосила, але не прибрала. Він її зачепив, і вона врізалася йому в шию.
Гірко плакала Марія по Івану. Думали, у могилу ляже разом із ним. Доньки ледве відтягли її від труни.
Залишилася сама. Ні пенсії чоловіка, ні заробітку на кошиках. Але жили, не жебракували. Дехто шепотів, що Марія продає вкрадені коштовності.
Після школи старша Оля поїхала до міста, вивчилася на перукарку. На вихідні приїжджала в село — до неї йшли стригтися й дорослі, і дітей вели. Платили продуктами.
Без чоловіка в селі жити важко. За домом треба пильнувати. Особливо за таким старим, як у Марії. Чоловіки то паркан підправлять, то стріху підлатають — у надії на ласку. Але Марія приймала допомогу, годувала, горілку ставила, а до ліжка не пускала.
Ревниві жінки одного разу прийшли до хати Марії, вимагали розповісти секрети її молодості. Багато років минуло, а вона не змінилася. Нехай поділиться і коштовностями, а то спалять її разом із домом.
Чи брешуть, чи ні, але кажуть, що вийшла до них Марія зчорніла і посивіла. Відступили жінки. Як вона так відразу постаріла? Чаклунка, та й годі. Пішли вони від гріха подалі.
Втрата коханого підірвала здоров’я Марії. Часто хворіла. Далі городу не ходила. У крамницю посилала молодшу доньку.
А Галя виросла гарною та жвавою. Випускні на носі, а їй би тільки танцювати. Одного вечора зібралася до клубу, та Марія розкричалася, не пустила. Сусіди чули, як вони з дочкою сильно сварилися.
Стеха (Степанида) бачила, як вискочила Галя з хати, мов кулька з води, і побігла до клубу. Серед ночі почула Стеха стукіт у вікно. Вона жила по сусідству з Марією. І, між іншим, саме через неї в селі й пліткиАле вже ніхто не пам’ятав, чи були ті діаманти справжніми, чи просто звичайним шклом — лишилися тільки плітки, як і сама Марія, що ніколи не казала правди.