— Знаєш, як він на тебе дивиться? З любов’ю й захопленням, — промовила задоволена собою дочка.
Ярослав вийшов із ванної, прикрившись лише рушником. Краплі води блищали на його міцних грудях. Не чоловік, а мрія. В Оленіному серці солодко занило.
Він сів на край ліжка й потягнувся до неї, щоб поцілувати. Вона відхилила голову.
— Не треба, а то я ніколи не піду. Мені вже час. Ганнуся, мабуть, уже вдома. — Олена потерлася щокою об його плече.
Ярослав зітхнув.
— Олено, ну доки можна? Коли ти розкажеш про нас доньці?
— Три місяці тому ти навіть не знав, що я існую, і чудово жив. — Вона підвелася й почала одягатися.
— Мені здається, що я не жив, а чекав тебе. Я не можу й дня…
— Не рви мені серце. Не проводжай мене. — Олена вислизнула з кімнати.
Вона йшла вулицею, намагаючись не помічати поглядів перехожих. Їй здавалося, що всі знають, звідки вона йде. Чоловіки дивилися з цікавістю, а жінки… із засудженням.
Ще б пак — статура, стать, обличчя з великими очима й пухкими губами. Темні густі коси вибивалися із заколки. А їй так хотілося стати непомітною.
***
За чоловіка вона вийшла рано, у двадцять, за великої любові. Майже одразу завагітніла. Чоловік намагався переконати зробити аборт. Мовляв, рано, треба стати на ноги, ще встигнуть. Але Олена не піддалася й народила здорову дівчинку, сподіваючись, що з часом чоловік зміниться. Та він так і не полюбив доньку. Що ж, багато чоловіків досить байдужі до дітей.
Одного разу подзвонила незнайомка й назвала адресу, де часто буває чоловік Олени. Вона не кинулася перевіряти, дочекалася його й запитала прямо. Він спочатку заперечував, потім виправдовувався, а згодом почав кричати:
— Якась божевільна сказала, а ти їй повірила? Ти від неї не дуже відрізняєшся. Я йду, а ти пошкодуєш…
Він пішов, стукнувши дверима. Олені не хотілося жити, але донька вимагала уваги, і вона вижила. А через два тижні не витримала, пішла за названою адресою, стала за деревом у дворі й звикла чекати. Незабаром повз неї пройшов чоловік із молодою жінкою під руку. Вони зайшли у під’їзд.
Наступного дня Олена подала на розлучення. Знала — не зможе пробачити, не такий характер. Віддала доньку в дитячий садок і вийшла на роботу.
Іноді в її житті з’являлися чоловіки, але жоден не подобався настільки, щоб зв’язати з ним життя. Лише через багато років Ярославу вдалося здобути її серце. Високий, гарний, гідний її. Між ними розгорівся палкий роман. Одного разу Ганнуся запитала, куди мама так вишукується.
— На побачення, — напівжартом відповіла Олена.
— А-а-а, — багатозначно протягла донька.
Більше запитань не було.
Фігурою Ганнуся пішла в матір, але обличчям — не така вдала. Усі дивувалися, як у таких гарних батьків народилася звичайна дівчинка. А Олена раділа. Краса — не хліб, з нею лише клопоти.
Відтак у неї ніколи не було подруг. І причина була не в Олені, а в заздрощах дівчат. Боялися виглядати тьмяно на її тлі. Може, тому й вийшла заміж рано — сподівалася знайти в чоловікові друга.
— Дрібнуватий і простенький він для тебе, хоч і гарний, — казала мати.
***
— Ганнусю, я вдома, — голосно промовила Олена, заходячи у квартиру.
— Я вчу уроки, — відповіла донька зі своєї кімнати.
Олена переодяглася й пішла на кухню. Незабаром туди зайшла Ганнуся, сіла за стіл і відламала шматочок хліба.
— Не псуй апетит, зараз вечерятимемо. — Олена поставила на стіл тарілки й сіла навпроти доньки. — Хотіла з тобою поговорити.
— Хотіла, то й говори, — відповіла Ганнуся, з апетитом їдучи.
— Скоро мій день народження.
— Я пам’ятаю, мам.
— Хотіла запросити… мого знайомого, — з напругою вимовила Олена.
— З яким спиш? — Ганнуся спокійно дивилася на матір.
— Зустрічаюся. Та все жВони сиділи за столом у тишині, а за вікном падав перший сніг, немов даруючи їм новий початок.