Шурик із мамою жили самотужки. Батько в хлопчика був, тільки він їм був не потрібен. Поки що Шурик не розпитував про нього. У школі діти хваляться крутими батьками, а в садочку важливіші забави, ніж питання про тата.
Надія вирішила, що краще Шурику не знати, як безпам’ятно вона колись закохалась у його батька. А коли сказала йому про вагітність, він зізнався, що одружений. З дружиною проблеми, але покинути її не може — її батько його начальник. Якщо щось піде не так, лишиться без штанів, а такий Надії навряд чи потрібен. Радив позбутися дитини, доки не пізно, бо аліментів вона не отримає. А якщо наважиться діяти — буде ще гірше…
Вона не наполягала, зникла з його життя і вирощувала Шурика сама. Хлопчик виріс добрим, і їй цього було достатньо.
Надія працювала вчителькою початкових класів, а п’ятирічний Шурик ходив до садочка. І ніхто їм був не потрібен.
Після Нового року у школі з’явився новий фізрук. Високий, підтягнутий, усміхнений. Всі самотні жінки з учительського колективу, а таких була більшість, одразу почали до нього придивлятися. Лише Надія не дивилась у його бік, не сміялася з його жартів. Можливо, тому він і звернув на неї увагу.
Одного разу, коли вона вийшла зі школи після уроків, біля неї зупинився джип. Із машини вийшов фізрук і відчинив перед Надією дверцята.
— Прошу, — усміхнувся він, кивнувши на сидіння.
— Мені недалеко, — зніяковіло відповіла Надія.
— Сідайте. На машині завжди краще, ніж пішки, навіть якщо близько, — доречно зауважив фізрук.
Надія трохи вагалася, але сіла. Фізрук зачинив двері, сів за кермо й запитав адресу.
— Я не знаю. Знаю лише номер садочка. — Надія зніяковіло опустила очі.
— Якого садочка? — здивовано подивився він.
— Садочка, куди ходить мій син, — пояснила Надія.
— У тебе є син? Великий? — фізрук несподівано перейшов на «ти».
— Шурик. Йому п’ять, — відповіла Надія і взялась за ручку. — Краще піду. — Вона уже відчиняла двері.
— Постривай. Підвезу. — Він повернув ключ запалювання.
Надія зачинила двері. Чому б йому не підвезти її по Шурика? Та й так уже ясно — у них нічого не вийде. Нащо чоловікові жінка «з причепом», коли довкола стільки вільних?
— Ну, якщо вам не по дорозі… — зітхнула Надія.
— Не поспішаю. Мене ніхто не чекає. Ні дружини, ні дітей, — відразу пояснив фізрук, позбавляючи Надію зайвих питань.
— Чому так? Характер жахливий? Жінки не витримують? Чи хтось так приголомшила, що тепер боїтесь стосунків? — поцікавилась Надія.
— Ого, яка гостра. Не очікував. А з виду тихенька. Усе було: і кохання, і образи. Та до весілля не дійшло, і не лише через мене. Не склалося. А характер… Ну, немає ідеальних людей, поважана Надіє Євгенівно. У тебе теж вигляд оманливий.
— Шкодуєте, що мене підвезли? Ой, поверніть у цей двір, — поспішно попросила вона.
Машина зупинилась біля воріт садочка.
— Почекаю, — сказав фізрук, коли Надія вийшла.
Вона затрималась біля авто.
— Не варто. Ми живемо зовсім поряд. Не хочу, щоб син потім зайві питання задавав. Зрозуміли, Ярославе Ігоровичу? — Надія суворо, немов до неслухняного першокласника, подивилась на нього. — Не чекайте нас. — Вона зачинила двері й пішла до садочка.
Вона пішла, а Ярослав Ігорович Бондаренко ще кілька хвилин сидів у машині, задумавшись. Потім завів двигун і поїхав. Коли через десять хвилин Надія вийшла з садочка, тримаючи Шурика за руку, вона з полегшенням і легким розчаруванням зітхнула. Все зрозуміло. Жінка з дитиною йому не потрібна. І то добре. «Нам із Шуриком він теж не потрібен», — подумала вона.
Але наступного дня Ярослав знову чекав біля школи.
— Знаю, ти подумала, що я втік, дізнавшись про сина. А ось і ні. Сідай. До садочка? — спокійно запитав він.
Надія усміхнулась і кивнула. Коли вона підвела до машини Шурика, той уважно подивився на Ярослава — так само, як вона учора, — а потім звернувся до мами.
— Це мій колега, Ярослав Ігорович. Працює у нашій школі. Ну, чого стоїш? Сідай, — штучно весело промовила Надія, ховаючи своє збентеження.
Шурик не підстрибнув від радості, не кинувся до машини. Він серйозно заліз на заднє сидіння й дивився у вікно.
— Куди поїдемо? — запитав Ярослав, обернувшись до нього.
— Десь недалеко. Без дитячого крісла можуть оштрафувати, — відповіла за сина Надія.
— Тоді поїдемо у розважальний центр. На вулиці ще холодно. Шурик, згоден? — весело запитав Ярослав.
Шурик не відповів, ніби не було нічого важливішого за перегляд вулиці. Ярослав усміхнувШурик міцніше пригорнув до себе малокухольного цуценя, вперше відчуваючи, що в його житті нарешті з’явився справжній друг.