**Дитячі образи**
Олена розклала кашу по тарілках, намалювала джемом смішну мордочку в тарілці сина.
— Чоловіки! Снідати! — покликала вона, розливаючи свіжозаварений чай.
Юрко сів за стіл і незадоволено подивився на тарілку.
— Не люблю кашу, — похмуро сказав він.
— Це що за новини? Вівсянка дуже корисна. Якщо хочеш піти на ковзанку, треба добре поснідати. — Іван сів навпроти сина, зачерпнув кашу та поклав до рота.
— Мм… Смачно. Наша мама — чарівниця. Повір, ніхто так смачно не готує вівсянку, як вона.
Юрко недовірливо подивився на батька, але теж взяв ложку. Коли скінчив, Олена забрала порожню тарілку і підсунула сину чашку з чаєм.
— Щось трапилося? — спитала вона чоловіка. — Останнім часом ти якийсь задумливий. Проблеми на роботі?
— Я все з’їв. Коли підемо на ковзанку? — радісно спитав Юрко.
— Іди, пограй. Нам із мамою треба поговорити. — Іван помітив невдоволений погляд сина. — Трохи пізніше. Іди.
Олені на мить здалося, що вона читає думки сина. Він вагався: заплакати, бо ковзанка може не відбутися через розмову батьків, чи піти до кімнати і мучитися сумнівами. Вона посміхнулася й кивнула, немов підтверджуючи, що ковзанка буде, але згодом.
Юрко зісковзнув з табуретки і з ображеним виразом вийшов із кухні.
— Що тебе гризе? — Олена сіла на місце сина.
— Не знаю, як почати. Сам нічого не розумію, — сказав Іван, покрутивши чашку.
— У тебе коханка? Хочеш піти до неї? — прямо спитала Олена.
— Оленко, що ти? Як тобі таке могло спасти на думку? — спалахнув обуренням Іван.
— А що я мала подумати? Якщо на роботі все добре, що ще могло тебе так схвилювати? — Олена почала втрачати терпіння. — Вчора просила винести сміття. Ти кивнув, але забув. Ти якийсь розгублений. Говори, тільки не бреши, — попередила вона.
Іван уважно подивився на дружину.
— До мене приходила мати, — нарешті вимовив він.
Олені було видно, що слова далися йому важко.
— Уві сні? І що вона тобі сказала з того світу, що вибило тебе з колії на кілька днів? — жартівливо спитала вона.
— Ні, не уві сні. Жива. — Іван різко відсунув чашку.
Чай розлився на стіл. Олена схопила губку і витерла калюжу.
— Вона ж померла. Чи ти брехав мені весь цей час?
— Не брехав. Як ти не розумієш? Вона справді померла для мене, — відповів Іван, дратуючись на незрозумілість дружини.
— Давай по порядку. Померла, але жива… Розкажи. Я слухаю.
— Що розказувати? Мені було тоді десять років. Батько пив. Вони часто сварилися. Вона була гарненька, і батько ревнував. Бувало, піднімав на неї руку. Вона замазувала синяки, але я бачив.
Того дня батько прийшов додому п’яний. Почав звинувачувати маму, що він п’є через неї. Вона мовчала, але це його ще більше злило. Я пішов у свою кімнату, чув, як вони кричали. Потім щось важке впало, і все стихло. Я вийшов — батько лежав на підлозі, із голови йшла кров. А мама… Вона стояла над ним, затуливши рота.
Вона помітила мене і виштовхала з кухні. Сказала, що батько впав, вона зараз викличе «швидку». Але приїхала міліція. Мама пішла з ними, сказала, що скоро повернеться, але поки я мав чекати тітку Галю — сестру батька. Я сидів у передпокої, доки вона не прийшла.
Вона плакала за батьком, називала маму вбивцею, казала, що їй місце у в’язниці. Потім веліла зібрати речі — я мав жити в неї. Що я міг зробити?
Вона багато поганого розповідала про маму. Я не вірив, кричав, що мама добра, що любить батька, що в неї нема коханців. Але мене ніхто не слухав. А дядько Олег, чоловік тітки Галі, радив нікому не розповідати про те, що сталося. «Нехай думають, що твої батьки загинули в аварії, — сказав він. — Бо в школі тебе гнобитимуть через матір-вбивцю».
Мама так і не прийшла за мною, не писала, не телефонувала. І я перестав її чекати. Мене годували, одягали, але не любили. Я відчував, що я тітці не потрібен.
Колись я взяв із її гаманця десять гривень. Не пам’ятаю, на що — грошей мені не давали. Вона помітила, вдарила мене. Сказала: «Якщо ще раз вкрадеш, відправлю до дитбудинку».
Я тільки й мріяв, щоб швидше вирости та втекти. Не знаю, як не став хуліганом. Після школи я вступив до політеху, зустрів тебе.
Я так звик брехати, що батьки загинули, що й тобі не сказав правди. Боявся, що розлюбиш мене, якщо дізнаєшся, що я син вбивці.
— Господи, скільки ж ти пережив… — Олена покрила його руку своєю. — Ти її більше ніколи не бачив?
— Ні. Але коли вона прийшла до мене на роботу три дні тому, я відразу зрозумів, що це вона. Відчув. Знаєш, спочатку не хотів розмовляВона стояла там, така ж худа й сумна, як у моїх спогадах, але її очі світилися надією, коли вона прошепотіла: “Вибач, сину.”