Будинок для синів
Микола був із тих чоловіків, яким усе під силу. Збудував хату, виховав двох синів і насадив у дворі чимало дерев. Одним словом, прожив життя недаремно.
Дім зводив сам, власними руками, у місті, у приватному секторі. Згодом провів газове опалення, підвів воду. Усе облаштував, як у міській квартирі, навіть ванну поставив. Тільки будинок був просторіший за квартиру — і без надокучливих сусідів.
Розумна та гарна дружина встигала скрізь: і нагодувати, і прибрати, і за городом доглянути. Микола їй у всьому помагав. Росли в родині два сини з різницею у п’ять років. Живи та радій.
Але дружина тяжко захворіла й померла, коли молодший син навчався у четвертому класі. Довго сумував Микола, проте зібрався, не запив. Важко було самому, бракувало в господарстві жіночої руки. Але про новий шлюб навіть не думав.
Вони з дружиною завжди мріяли, щоб діти здобули гарну освіту, досягли успіху, зробили кар’єру. Все для цього зробили. Старший, Олег, закінчив школу та вступив до інституту. Одружиться — і буде в хаті господиня. Микола пишався старшим сином. Молодший, Тарас, до наук не дуже тяжів, зате допомагав батькові у всьому.
На четвертому курсі Олег справді одружився.
— Місця багато. Я для вас будинок будував. Чого добра жити у багатоповерхівці з сусідами? То стукіт, то затоплять, то чекай, поки опалення ввімкнуть восени. А тут можна й самому. — Скільки Микола не намагався відмовити молодих витрачати гроші на оренду, нічого не вийшло.
Молода дружина старшого сина, Олена, рішуче відмовилася жити у приватному будинку, та ще й з батьком чоловіка. А Олег у всьому їй підкорявся — кохав. Посмутився Микола, та змирився. Нехай живуть, як хочуть.
— Ти хоч приведи дружину в дім. Для кого я його будував? — казав Микола молодшому синові.
— Мені ще рано про весілля думати, — відмахнувся той.
Робив Микола на зиму запаси — половину старшому синові віддавав. А той не дуже брав, мовляв, Олені соромно, адже ні садити, ні збирати, ні закривати вона не допомагала.
— Я не стороннім даю, а рідним дітям. Нехай не соромляться. Бійте та їжте, а то і зовсім ображуся, — говорив Микола, передаючи синові велику сумку. — З’їсте, ще дам.
Молодший син закінчив школу, але продовжувати навчання не захотів — пішов до армії.
Якось прийшов до батька старший син. А розмова не клеїлася, ходив Олег навколо да близько. Бачив Микола, що щось сина мучить, та сказати той боїться. Не витримав, попросив розповісти, що турбує.
— Олена чекає дитину. Син буде, — сказав старший син і дивиться, як батько відреагує.
А Микола зрадів, привітав.
— Тільки не за цим ти прийшов. Не тягни, кажи, — підігнав він сина.
— З появою дитини витрат буде більше, а зарплата тільки моя. Олена у декрет через місяць йде. Важко буде платити за оренду, — почав пояснювати Олег.
— То приходьте жити до мене. Тарас у армії, нікому заважати не будете. Дім великий, місця вистачить. А якщо мало — прибудову зробимо. Всі зручності є. У нас і повітря чистіше, ніж у центрі міста. Для дитини саме те. Чого думати? Давно кличу, — радісно сказав Микола.
— Олена не хоче. І як ми тут всі разом? Дитина не даватиме тобі спати, пелюшки по хаті розвісимо. А Тарас повернеться з армії? А одружиться? Дякую, звісно, але це не вихід, — відповів Олег.
— Ти ж не поговорити прийшов, правда? В тебе інша пропозиція є? — прямо запитав Микола.
— Є, тату. Батько Олени пропонує нам зкинутися навпіл і купити нам квартиру. У нього на роботі один співробітник терміново й недорого продає — їде за кордон, — з запалом розповів син.
— А багато треба? Вам, звісно, не однушка, розумію? Дитина скоро буде. Є в мене трохи заощаджень. Говори прямо, скільки.
Олег назвав суму й чекаюче подивився на батька.
— Це вартість усієї квартири чи тільки моя половина? — спитав Микола.
— Твоя половина, — трохи вагаючись, відповів Олег.
— Це все, що в мене є. Повернеться Тарас, одружиться. Як же я його без допомоги залишу? А якщо він навчатися захоче? НезМикола важко зідхнув, відчуваючи, як невимовний біль стискає його серце, але врешті кивнув і прошепотів: “Бери, сину, будь щасливий”.