Мрію про інших батьків
Олеся йшла зі школи в гарному настрої. Сьогодні в класі збирали гроші на квіти та подарунок для класної керівниці. І Андрій сказав, що жінки люблять троянди. При цьому він дивився так, ніби говорив саме для неї.
Його погляд змусив Олесине серце забитися частіше. Вона вирішила, що це натяк на його подарунок до 8 Березня. Ось дівчата позаздрять.
Він сподобався їй одразу, як тільки вперше увійшов до класу. Минулого року його батька перевели служити у військову частину їхнього міста. Андрій був впевненим і незалежним. Здавалося, йому байдуже, що про нього думають інші. Це й вабило Олесю. Вона ж завжди хвилювалася через думки оточуючих, боялася потрапити в незручну ситуацію, виглядати смішно.
Хлопці відразу почали поважати нового однокласника, прийняли його за свого. Він не був лідером, але навіть вчителі прислухалися до його думок.
Кінець лютого, але вже відчувалося наближення весни: птахи співали зранку, частіше світило сонце, бурульки на дахах танули, дзвінко капаючи. Серце стискалося від передчуття чогось таємничого й надзвичайного.
Олеся відчинила двері в квартиру й одразу почула крики. Батьки знову сварилися. Ну коли це закінчиться? Настрій різко зіпсувався. Адже раніше було все добре — вони втрьох їздили на море, весело проводили новорічні свята з петардами. А якщо вони розлучаться? І що, більше нічого такого не буде?
У однокласниці Насті мама порізала вени, коли батько від них пішов. Настя плакала на уроках. А Марина казала, що це навіть зручно, коли батьки живуть окремо. Обоє дарують їй подарунки й дають гроші. Але хіба щастя — у подарунках і грошах?
Крики раптом стихли. Олеся навшпиньках підійшла до напіввідчинених дверей і зазирнула на кухню. Батько стояв біля вікна до неї спиною. Мама сиділа за столом, сховавши обличчя в долонях. Плечі її тремтіли. Олеся зрозуміла, що мама плаче.
— Заспокойся, скоро Олеся зі школи повернеться, — сказав батько, не обертаючись. — Ну що я маю зробити, щоб ти мені повірила? — У цю мить батько глянув назад і побачив Олесю в дверях.
— Довго ти підслуховуєш? — зло спитав він.
— Достатньо, щоб усе зрозуміти, — різко відповіла вона.
— Що зрозуміти? — Мама відвела долоні від обличчя й подивилася на доньку.
Ніс розпух, очі почервоніли, туш розмазалася по щоках. «Як вона не розуміє, що таким виглядом ще більше відштовхує батька?» — з досадою подумала Олеся.
— Ви хочете розлучитися, — випалила вона.
Батько нахмурився, але промовчав.
— А про мене ви подумали? Вже вирішили, з ким я житиму? Нас, до речі, троє. Моя думка вас не цікавить? Я не хочу бути з кимось із вас, я хочу бути з вами! — Олеся теж перейшла на крик. — Якщо так, якщо ви набрили одне одному, то й я хочу інших батьків. Ненавиджу вас… обох! — Голос дівчини тремтів від ледь стримуваних сліз.
Вона розвернулася й кинулася в передпокій, швидко вдяглася й вибігла з квартири.
— Олесю! — мамин крик завмер за захлопненими дверима.
Ліфт чекати не стала, спустилася сходами. На вулиці змерзла й наділа рукавички. Подумала, до кого із подруг зайти. Але говорити ні з ким не хотілося. Хіба хтось її зрозуміє, якщо навіть батькам не до неї?
Вона пішла по вулиці. Якщо вдень бурульки танули на сонці й з гуркотом зривалися з дахів, то до вечора підморозило. Пройшовши дві зупинки, Олеся зайшла до магазину погрітися. Побачивши ковбасу й булочки, вона відчула, як слина наповнила рот.
Дівчина знайшла у кишені куртки кілька монет і купила булочку. Щойно вийшла з магазину, одразу почала її їсти. Коли вона жувала останній шматочок, хтось покликав її.
Олеся обернулася й побачила Івана із паралельного класу.
— Привіт, — сказав він. — Гуляєш?
Дівчина не могла відповісти із повним ротом. Суху булку проковтнути було нелегко.
Іван дістав із спортивної сумки пляшку з водою й простягнув їй.
— Запий, якщо не брезгуєш, а то подавишся.
Олеся подякувала поглядом і взяла пляшку. Шматок нарешті пройшов у горло.
— Дякую, — сказала вона, віддала пляшку й уже хотіла йти далі.
— Твій дім з іншого боку, — зауважив він.
— Не твоя справа, — відчепилася Олеся.
— Вже темно, самій гуляти небезпечно, і магазини скоро закриються. Ходімо, я тебе проведу.
Дівчина трохи подумала й поволі пішла поруч із ним у бік дому. Вони йшли й розмовляли про майбутні змагання Івана, про тренування, про вчителів. Біля повороту до будинку Олеся зупинилася.
— Ти тут живеш? Не хочеш іти додому? Батьки допекли? Зрозуміло, — усміхнувся Іван.
— Вони розлучаються, — тиВони мовчки подивилися один на одного, і тоді Іван тихо сказав: “Ти не сама, я теж це пройшов, але життя — це не тільки сварки батьків, а й твої власні радощі”.