**Щоденниковий запис**
Соня йшла зі школи в гарному настрої. Сьогодні клас збирав гроші на квіти та подарунок для класної керівниці. І Тарас сказав, що жінкам подобаються троянди. При цьому він дивився так, ніби говорив саме для неї.
Від його погляду серце Соні забилося швидше. Вона вирішила, що це натяк на його подарунок до 8 Березня. Дівчата точно позаздрять.
Тарас сподобався їй одразу, як тільки вперше увійшов у клас. Торік його батька перевели служити у військову частину їхнього міста. Тарас був впевнений у собі, ніби йому байдуже, що про нього думають. Це й приваблювало Соню. А вона завжди хвилювалася через думки оточуючих, боялася виглядати смішно.
Хлопці відразу прийняли нового одноклассника. Він не був лідером, але його думку поважали навіть вчителі.
Кінець лютого, але вже відчувалося весняне тепло: птахи співали поранку, сонце гріло частіше, сосульки крапали з дахів. Серце стискалося від передчуття чогось особливого.
Соня відчинила двері в квартиру й одразу почула крики. Батьки знову сварилися. Як же це набридло. Настрій зіпсувався. Адже раніше все було добре — вони разом їздили на море, весело зустрічали Новий рік, пускали феєрверки. А якщо вони розлучаться? Більше нічого такого не буде?
У подруги Марії мама порізала вени, коли батько пішов. Марія плакала на уроках. А Оля говорила, що це навіть зручно: батьки живуть окремо, але обидва дарують їй подарунки й гроші. Та хіба щастя в них?
Крики раптом затихли. Соня навшпиньки підійшла до кухні. Батько стояв біля вікна спиною. Мама сиділа за столом, сховавши обличчя в долонях. Плечі тремтіли.
— Заспокойся, скоро Соня прийде, — сказав батько, не обертаючись. — Що мені зробити, щоб ти повірила? — У цю мить він побачив доньку.
— Давно підслуховуєш? — сердито спитав.
— Достатньо, щоб зрозуміти, — різко відповіла Соня.
— Що зрозуміти? — Мама підняла обличчя. Ніс був червоним, туш розмазана.
— Ви хочете розлучитися, — випалила Соня.
Батько нахмурився, але мовчав.
— А про мене подумали? Вирішили, з ким я житиму? Я ж теж людина! Моя думка вас не цікавить? Я хочу жити з вами, а не вибирати! — Соня теж підвищила голос. — Якщо ви набридли одне одному, то й я хочу інших батьків! Ненавиджу вас!
Вона вибігла з дому.
— Соню! — голос матері заглушив дверний хлопок.
Ліфтом не скористалася, збігла східцями. На вулиці підморозило. Пройшла кілька зупинок, зайшла в магазин погрітися. Побачила булочки й згадала, що не обідала. У кишені знайшла кілька гривень, купила одну.
Виходячи, почула голос:
— Гуляєш?
Це був Сергій із паралельного класу.
— Привіт, — промимрила Соня, намагаючись проковтнути суху булку.
Він дістав пляшку води:
— Попий, а то подавишся.
— Дякую. — Вона випила й хотіла йти далі.
— Твій будинок у інший бік, — зауважив Сергій.
— Не твоя справа, — відрубала Соня.
— Вже темно. Проведу.
Вони пішли. Сергій розповідав про тренування, вчителів. Біля її будинку Соня зупинилася.
— Не хочеш додому? Родичі допекли? — усміхнувся він.
— Вони розлучаються, — прошепотіла дівчина.
— Зрозуміло. Коли мій тато пішов, я тепер втік. Думав, поки шукатимуть, може, помиряться.
— І що?
— Помирилися. Але батько все одно пішов. Я тоді ночував у підвалі… Смерділо жахливо.
— А він? — Соня дивилася широко відкритими очима.
— Одружився з іншою. Красивою, але злою. Мама краще.
— Вона теж знайшла когось?
— Ні. У неї є я. Хоча я не проти, якби вона знову вийшла заміж. Але вона ще любить його.
— Як ти так спокійно про це?
— Нащо переживати? Нічого не зміниш. Зате вдома тихо. Раніше до бійки доходило. Підеш до мене? Чаю наварю.
Соня здивувалася, але погодилася.
У його кімнаті були постери, книжки, навіть збірка Шевченка. Сергій приніс їжу й чай.
— Мама не помітить?
— Вона спить. Хірург, втомлюється.
Соня швидко з’їла й заснула на дивані.
Прокинулася серед ночі. Сергій прикрив її пледом. Вона побоялася йти до ванної сама, тому він супроводив.
— Я піду додому, — сказала вона.
— Зараз третя. Проведу.
— Але ти ж казав, що мама вдома…
— Брехав. Знав, що не підеш інакше.
Вони повернулися до неї.
— Де ти була?! — мама кинулася до доньки.
Батько стояв у дверях.
— З тобою все гаразд?
— Так.
— Добраніч, — сказала Соня й зачинилася в кімнаті.
На ранок мама зізналася:
— Ми не розлучаємося. Поки що.
— Через мене?
— Ми дуже перелякалися, коли ти зникла. Як я виглядаю? — раптом спитала мати.
—”Але вже незабаром Соня зрозуміла, що найголовніше – не ідеальні батьки, а їхнє щире бажання бути разом, навіть якщо часом це важко.”