“Не пізно починати”
— Мамо, ти зовсім з‘їхала з глузду?
Слова доньки вдарили Ліду начебто під дихання — гостро й болюче.
Боляче.
Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.
— На нас уже пальцями показують: мати загуляла! Ну, батько — то ще ладно, він мужик, але ж ти — жінка! Хранителька роду! Тобі не соромно?
Сльоза скотилася з очей Ліди, зависла на мить і впала на руку. За нею друга… Незабаром сльози просто капали безперервно, а донька все гарячилася.
Костянтин, чоловік Ліди, сидів на стільці, понуро опустивши плечі й висунувши нижню губу.
— У нас тато хворий, ти що? Що ти коїш? Йому догляд потрібен! — Костя схлипнув. — Хіба так роблять? Мамо? Він тобі всю молодість віддав, ви разом дитину народили й виростили, а тепер що?
Коли захворів — ти вирішила хвостом помахати? Ні, моя дорога, так не робиться…
— А як робиться? — спитала Ліда.
— Що? Ти що, кпини з мене? Подивись на тата… вона жартує!
— Ти до мене, Тетяно, ніби не рідна дочка, а лютий ворог… Отак ось, за батька так перейнялася…
— Мамо! Що ти видумуєш? Що з себе сироту корчиш? Ні, сил більше немає, ніяких… зараз подзвоню бабусі, нехай вона з тобою розбирається! Ганьба та й годі!
— Уявляєш, — обернувшись до батька, каже Тетяна, — я йду з університету, а вони… гуляють алейкою, під ручку… він їй віршики читає, мабуть, власного складання, так, мамо? Про коханьце, мабуть?
— Зла ти, Тетяно, зла й дурна. Молода ще…
— Дивись! Ані краплі каяття… Ну все, я дзвоню бабусям, обом! Нехай ідуть і розбираються, у нас з татом сили більше немає.
Ліда мовчки випросталась, розгладила складки на домашній сукні, змахнула невидимі порошинки.
— Гаразд, дорогі мої, піду я.
— Куди, Лідко?
— Піду від тебе, Костю…
— Як це підеш? Куди?.. А я? Я-то як?
Донька в цю мить, злісно блищачи очима на матір, щось емоційно вигукувала у телефон.
— Тетя-а-а-ню! — застогнав Костя, ніби по покійнику. — Тетяно…
— Що? Що, тату? Спина? Де болить?
— Ой-ой… Таню… вона… мати… піти хоче.
— Як це піти? Куди? Мамо… Ти що знову видумала? На старості літ?
Ліда усміхнулась.
Вона акуратно складала речі у валізу.
Вона вже хотіла піти, та захворів Костя, загострився хондроз — ой, як він мучився, як стогнав…
— Лідо… у мене там, мабуть, грижа…
— На МРТ не показало.
— Ой, та що вони там знають, ті лікарі… Вони, знаєш, Лідо… спеціально спочатку не кажуть.
— Так? А навіщо?
— Ну… щоб потім більше грошей витягти. У нас на роботі в Петровича так само було: хондроз — хондроз, мазі, таблетки, а потім — бац, грижа! І ще й якась страшна, назва така…
Тоді Ліда мовчки займалася своїми справами. Не пішла. Не змогла кинути бідолагу.
А тепер…
— Скільки того життя, Лідо, — чує вона голос подруги Олени, — ти ж, як раб на галерах, на них працюєш. Що доброго тобі Костя приніс?
Ні-чо-го! — Олена хлопнула долонею по столу.
— Усю молодість гуляв. Як кобель. Навіть цю… як її… перукарку… чорт, як там її?
— Милка.
— О, точно, Милка. Таскав її, як кішка цуценя. А ти на двох роботах, ще й підробляєш, а Костя — на дивані.
Кості треба в санаторій — у нього спина хвора. Костенька летить на море, а Ліда — спочатку на город до свекрухи, потім до мами, чи навпаки?
А те, що Ліда в сорок років ногу волочить — це нормально, так?
— Ну, Лено… — тоді виправдовувалась Ліда, — Костя ж він…
— Що він? З іншого тіста? Ааа… так, так, він же мужик, священна тварина. Подивись на інших чоловіків — вони жили рвуть, щоб сім‘я не потребувала. А в вас — навпаки, ти трудишся, як віл, а цей… халявщик.
— Лено… — несміливо поглянувши на подругу, каже Ліда, — давно хотіла запитати… Ти ніби не любиш Костика… ніби він тобі щось зробив. УсЛіда вимкнула телефон, глибоко зітхнула і зрозуміла: нарешті вона вільна.