Вийти заміж за мільйонера
У місті майже весь сніг розтаяв, на тротуарах пісок в’ївся в лід. А на кладовищі сніг лежить, хоч і осів від дощів. Ганна довго блукала засніженими стежками між огорожами, поки не знайшла могилу батьків. Вони лежали поруч, хоча батько загинув в аварії, коли Ганна була у дев’ятому класі.
Огорожу зробили відразу на дві могили. Мама померла три роки тому. Ганна підібрала для неї фото, щоб вони з татом виглядали ровесниками, такими, якими вона їх пам’ятала за життя батька.
Ганна вийшла на пенсію, квартиру у Києві залишила родині сина, а сама повернулася до рідного міста два дні тому. Прибралася в квартирі, а сьогодні вранці поїхала на кладовище.
— Пробач мене, мамо, що кинула тебе тоді, втекла до Києва. Не могла інакше. Дякую, що зрозуміла, не зупиняла мене, — вона зітхнула й зібрала з надгробка матері скориставший сніг.
Постояла ще трохи, попрощалася з батьками і пішла назад своїми ж слідами. Вийшла на стежку й, дивлячись під ноги, рушила до виходу.
— Ганно? — почула вона голос за спиною, зупинилася й озирнулась.
— Ви до мене? — Вона розглянула незнайомого чоловіка похилого віку.
— Ти мене не впізнала? Це ж я, Сашко Гордєєв, — чоловік посміхнувся, і тоді Ганна його згадала.
— Не впізнала. Ти змінився, — сказала вона теж із посмішкою.
— А я тебе відразу пізнав, хоч не бачив… — він завагався, рахуючи в умі, скільки минуло років… — тридцять. — Чоловік підійшов до неї.
— Тридцять два, — уточнила Ганна.
— Ти зовсім не змінилась. До батьків приходила? — він кивнув у бік могил.
— Так. А ти?
— До Оленки, — Сашко відвів очі.
— Оленка померла? Давно? — здивувалася Ганна.
Зла на Оленку вона не мала. Обида давно минула. Відчула лише жаль.
— Півроку тому. Дуже мучилась. Рак. Я зовсім один залишився, — жалібно промовив Сашко.
Ганна кинула на нього погляд. Їй здалося, що він схлипнув. Та ні, лише глибоко зітхнув. Очі були сухі, обличчя спокійне.
— Дітей у нас не було. Отак ось. А ти сама чи з чоловіком приїхала? — запитав у свою чергу Сашко.
— Сама. Вийшла на пенсію, квартиру у Києві синові залишила, а сама повернулася, — навмисне не згадала про чоловіка.
Вони дійшли до воріт.
— Ой, я тебе затримала, а ти ж ішов… — згадала Ганна.
— Я від Олениної могили йшов. До мами в інший раз. А то раптом ти знову зникнеш? — усміхнувся Сашко.
— Ну от, пішов, тепер чекати наступного, — зітхнула Ганна, побачивши від’їжджаючий автобус.
— Я на машині, підвезу, ходімо. — Сашко показав на ряд авто біля огорожі.
Не дуже хотілося їхати з ним, розмовляти, але стояти біля кладовища й чекати автобус — теж не варіант. Ганна сіла в охолоджену машину. Сашко повернув ключ, увімкнув опалення. Вони проїхали повз огорожу кладовища, пусте засніжене поле, що колись стане місцем нових поховань, повз дерев’яні будиночки. Ганна завжди дивувалася — як можна жити поруч із великим міським кладовищем?
— Стільки років минуло, а я так і не зрозумів, що тоді сталося. Коли ти пішла, я не знаходив собі місця. Чому? — порушив тишу Сашко.
Ганна здивовано глянула на нього.
— Оленка сказала, що вагітна. Потім дізнався, що брехала, не могла мати дітей. Але тоді повірив, одружився. А потім… було вже пізно. Оленка, знаєш, як істерила, коли дізналася, що ти з її нареченим пішла? Поїхала до Києва, щоб вам відплатити. Чому ти втекла, Ганно?
— Ти що, досі нічого не зрозумів? Мені тоді було все одно, з ким і куди йти, аби тільки звідси подалі.
— Як це? — Сашко повернув голову, і машина занесла на мокрій дорозі.
І Ганна, не шкодуючи ні себе, ні тим більше Сашка, почала розповідати.
***
Правильно кажуть, що між друзями часто один користується другим. У Ганни з Оленкою була саме така дружба. Ганна прийшла до нової школи серед навчального року. Кругла відмінниця, вона цим викликала неприязнь однокласників.
Найкрасивіша дівчина в класі, Оленка, взяла Ганну під опіку. На перервах вони разом гуляли коридорами, йшли додому. Ганна допомагала Оленці з уроками, підказувала на контрольних.
Завдяки Оленці Ганна стала своєю в класі. За Оленкою ходив кумедний, з великими вухами Сашко Гордєєв. А вона зверхньо посміхалася над ним.
— Чого ти так? Він же гарний хлопець. Виросте — стане справжнім красенем, — захищала Сашка Ганна.
— Ото коли стане, тоді й подивимося, — легковажно відповідала Оленка.
Звісно, ділилися мріями про будуВін дивився на неї, і в його очах була та сама брехлива казка, яку вона колись так наївно любила, і Ганна зрозуміла, що минуле ніколи не помре, якщо не зробити останній крок — просто піти й не озиратися.