Нічого страшнішого на світі немає…
“Ну от, у Дениса все гаразд. Виписую в садочок.” — Лікарка простягнула Олені довідку. — “Будь здоровий, Дениску.”
Хлопчик кивнув і подивився на маму.
“Підемо.” — Олена взяла сина за руку, біля дверей озирнулась. — “До побачення.”
“До побачення,” — повторив за нею Денис.
У коридорі Олена посадила сина на лавку й пішла у роздягальню за курткою. Денис весело гойдав ногами й розглядав інших дітей. Вони вдяглися, Олена зав’язала сину шарфик.
“Завтра в садочок. Скучив?” — спитала вона.
“Ну звісно!” — радісно відповів хлопчик.
Вони вийшли з дитячої поліклініки й пішли сніговою вулицею до автобусної зупинки.
“Мамо! Ну мамо…” — Денис потягнув за руку задуману Олену.
“Що?” — вона здригнулася, відволікшись від думок, що завтра нарешті вийде на роботу й життя повернеться у звичне русло.
Вона пройшлася поглядом за сином і побачила жінку з відкритою коляскою. У ній сидів хлопчик Денисового віку – з відкритим ротом, з якого цівкою стікала слина, і порожнім оглядом.
Олена швидко одвела очі.
“Мамо, чому той хлопчик в колясці? Він же великий,” — тихо спитав Денис.
“Він хворий,” — відповіла вона.
“Але ти ж мене не возила в колясці, коли я хворів?” — не вгавав син.
“Підемо швидше. Він хворий по-іншому.” — Олена глянула на жінку з коляскою й потягнула сина на зупинку.
Після народження Дениса вона не могла дивитися на хворих дітей – мимоволі приміряла їхню долю на себе. Жалість стискала серце. На матерів таких дітей вона дивилася з болем. Вони годували, мили, носили на руках — самотужки. Чоловіки часто не витримували і йшли. Якщо, звісно, не було поряд рідних.
А вона змогла б так? Взяла б на себе цей важкий хрест? Чи залишила б дитину в пологовому? Свого Дениса? Ні, ніколи. Навіть думати про таке було страшно.
Вони їхали додому в автобусі, а Олена згадувала…
***
Колись вона була гарненькою й веселою. Зустрічалася з хлопцями, але заміж не поспішала, а про дітей і не думала. Та час минав, подруги повиходили заміж, у деяких діти вже вчилися у школі. Рідні при зустрічі запитували: “Чому ще не заміжня?” — і дивувалися, почувши відповідь.
З часом і їй захотілося сім’ї, дитини. Зрозуміла, що готова прати, готувати, годинами гуляти з коляскою. Та ті, хто подобався їй, вже були одружені, а ті, хто до неї линув — не цікавили. Класика.
Якось Олена зустріла його. Він не підходив під її ідеал, але подруги й мати нав’язували: “Час іде, народжувати треба!” Майбутній чоловік говорив про кохання, планував спільне життя, зробив гарну пропозицію — і вона погодилася. Після весілля незабаром завагітніла. Чого чекати? Тридцять три — час не гальмує.
Вона ходила з посмішкою, заглядала у дитячі відділи, розглядаючи маленькі сорочечки й пінетки. Мимоволі торкалася живота, ніби берегла нове життя всередині. Вже любила свою донечку. Дуже хотіла саме дівчинку.
Як тільки минув токсикоз, почалися кошмари. Уві сні вона губила дитину, знаходила порожню коляску. Прокидалася й хапалася за живіт: а що, як його вже нема?
“Це нормально. Ваги вагітної,” — заспокоювала лікарка в жіночій консультації.
Одного разу дитина в животі довго не ворушилася. Весь вечір Олена прислухалася, а вранці побігла до лікарні. Її відправили на УЗІ.
“Чому ви мовчите?” — ледь не плачучи спитала вона, помітивши напружений погляд лікаря на екран.
“Не хвилюйтеся, матусю, серце б’ється. Ось послухайте.” — Лікарка натиснула кнопку, і Олена почула часті удари маленького серця. — “Просто міцно спить. Не можу розбудити.”
“Він? Хлопчик?” — здивовано спитала Олена.
“Так. А ви не знали?”
Коли вона відчула слабкий поштовх у животі — зітхнула з полегшенням.
“Живий! Прокинувся!”
Чим ближче до пологів, тим страшніше. Олена важко ходила з великим животом, боліла спина.
“Великий плід. Богатир буде,” — казали лікарі.
“А я його народижу?” — хвилювалася вона.
“А куди ви дінетесь?” — посміхнулася лікарка.
“Але я не молода ж для перших пологів. У вас так кажуть?”
“І у сорок народжують. Не переживайте.”
“Можна кесарів розтин?” — обережно спитала Олена.
“Навіщо? Показників нема. Впораєтеся.”
“Але мені сниться щось погане… Я відчуваю…”
“Не накручуйте себе. Усе буде добре,” — махнула рукою лікарка.
Олена пішла до завідувальної пологового. Така ж реакція: “Немає показників”. Про оплатну операцію завідувальна скривилася: “Ви що, з глузду з’їхали?”
Додому Олена поверталася тремтячи. Зателефонувала колишній колезі, чий чоловік був акушером. Вони, звичайно ж, розлучилися (наче доля!), але колега дала контакт.
Він виявився величезним чоловіком, але спокійним. НеЗупинившись біля магазину, Олена купила Денисові машинку, обняла його міцніше й подумала, що щастя — це саме ця тепла дитяча долоня в її руці.