Зустрічай гостя, мамо
Ганюся прокинулася пізно. Поспішати нікуди — на пенсії вже сім років, піклуватися ні про кого. Можна і полежати. Та на душі чомусь неспокійно й тривожно. Звідки? Начебто все добре, нічого турбуватися. А ось подивись.
Вона встала, привела себе до ладу, поставила на піч чайник і глянула у вікно. Над будинком навпроси небо зайнялося малиновим світанком, ось-ось з’явиться низьке зимове сонце. Значить, після дворічної відлиги нарешті підморозило. «От і добре. Вип’ю чаю та схожу в магазин», — подумала Ганюся й зняла з плити закипілий чайник.
Вона налила в чашку чаю й почала пити дрібними ковтками. По тілу розлилося тепло. Невисока, тендітна, навіть після народження єдиного сина вона не поправилася. А чоловік був кремезний. Він її ласкаво називав Галюсенька, Галюнька. Але його не було з нею вже десять років.
Піднесла чашку, і раптом від вхідних дверей лускнув різкий дзвінок. Від несподіванки рука з чашкою здригнулася, чай пролився, обпік тонку шкіру руки з коричневими плямами. Ганюся ледь не випустила чашку. «Ось і неприємності. Передчуття не обманювало. Що ж тепер чекати?» Тільки встигла подумати, як знову почувся настирливий, довгий дзвінок.
Ганюся подула на руку й пішла відчиняти, бурмочучи: «Кого це так рано принесло?» І не одразу зрозуміла, що кремезний чоловік у пом’ятій одежі — це її син. «Як же він змінився», — здивовано видихнула вона. Тарас, мабуть, теж зніяковів від вигляду постарілої матері.
— Зустрічай гостя, мамо, — немов отямляючись, усміхнувся він.
— Тарасе, це ти? Чому не попередив? Я тебе не чекала, — вона прихилилася до його грудей.
Він однією рукою незграбно обійняв її.
Ганюся відчула запах дороги, несвіжої одежі сина й ще чогось, що відгукнулося тривогою в серці. Вона відійшла й уважно подивилася на сина. Замітила неохайну щетину на набряклому обличчі, здуті мішки під почервонілими очима.
— Ти один? А де Оля, донька? — запитала Ганюся.
— А одному ти мені не рада? — дивлячись крізь матір, спитав Тарас.
— Здивувалася, — Ганюся відступила, даючи змогу сину увійти. — Заходь, роздягайся, сину.
Тарас переступив поріг, поставив на підлогу велику спортивну сумку й оглянув передпокій.
— Я вдома. Нічого не змінилося.
— Ти у відпустку приїхав? Серединою зими? — запитала Ганюся, не відводячи очей від сумки.
— Потім, мамо. Втомився, — Тарас зняв куртку й повісив на вішалку.
— Так-так, звичайно. У мене якраз чай гарячий, — вона заметушилася на кухні, дістала з полиці стару синову чашку.
Тарас увійшов слідом, сів боком до столу, широко розставивши ноги й зайнявши майже всю маленьку охайну кухеньку. Ганюся поставила чашку перед ним.
— Може, з дороги хочеш поїсти? У мене є борщ. Учора, немов передчувала, зварила, — завмерла в очікуванні його відповіді.
— Давай, — байдуже кинув Тарас. — Заскучав я за твоїм борщем, — його губи торкнула усмішка.
Ганюся метушливо дістала каструлю з холодильника. Розігріла борщ, поставила паруючу миску перед сином, поклала поруч важку ложку, якою любив їсти чоловік, товстий шматок хліба, сіла напроти й підперла голову рукою.
— А чогось міцнішого до борщу нема? — Тарас кинув на матір швидкий погляд, помішав ложкою в мисці.
— Не тримаю, — одразу посуровіла, сказала Ганюся.
Вона дивилася, як син жадібно й шумливо їв, мружився від задоволення, наче кіт на призьбі в сонячний день.
— Як Оля? А донька, у якому класі вчиться? Чому вони не приїхали з тобою?
Тарас продовжував їсти, не дивлячись на матір, ніби не чув.
Ганюся й так зрозуміла — син п’є. Дружина не витримала й вигнала його. А куди йому дітися, як не до матері? Більше нікуди. Вона, звісно, рада. Син єдиний приїхав. Та тривога не відпускала, зростала всередині.
Син відсунув порожню миску. Ганюся миттєво схопилася зі стільця, налила в чашку гарячого чаю, поставила перед сином і підсунула вазочку з цукерками.
— Ми з Олею розлучилися. Я назавжди приїхав, — не піднімаючи очей, сказав Тарас.
— Ну, нічого. Відпочинеш, влаштуєшся на роботу. Усе налагодиться, — примовляла Ганюся, ставлячи порожню миску до раковини. Потім знову сіла напроти сина.
Тарас з шумом відпивав гарячий чай, дивлячись крізь неї. Потім відсунув чашку й підвівся зі столу.
— Гаразд, мамо. Я втомився. Трохи полежу, добре? Потім поговоримо, — сказав він і пішов у кімнату.
Ганюся мила посуд і думала, що серце не обманювало, передчувало приїзд сина. Зрозуміла — з ним буде непросто. Коли вона зайшла до кімнати, ТарасКоли вона зайшла до кімнати, Тарас розкинувся на ліжку, закрив очі й тихо прошепотів: “Мамо, пробач мені.