Ніколи більше
Галя після роботи зайшла до крамниці. Готувати не хотілося, але ж Даринку годувати треба. Купила пачку локшини та ковбаски. Донька змалку їх любила більше за будь-яку іншу їжу. Ще взяла пакет молока та батон.
Біля каси стояла невеличка черга. Перед Галею — огрядний чоловік у чорній куртці й в’язаній шапці з помпоном. «Ніби й молодий, а шапку таку вдягнув. Мабуть, кохана дружина зв’язала. Ото вміють жінки спотворювати чоловіків, щоб ніхто на їхніх мужів не заглядався. Цікаво, яке в нього обличчя? Напевне, дитяче, до непристойності», — думала вона, втупившись у ту дурнувату шапку з яскравими смужками.
Чоловік обернувся й подивився на Галю, відчувши її пильний погляд. Вона миттєво відвела очі. «Нічого собі, не схожий на дурня», — подумала вона вже м’якше. Чоловік знову глянув на неї.
— Ви в мене дірку поглядом просвердлите, — сказав він.
— Треба ж, щоб було на що дивитися. Більше мені нічим зайнятися, — буркнула Галя сердито.
Черга не рухалася. Всередині неї клокотав роздрат. І ця шапка… Хотілося кинути продукти та піти геть, але ж інших магазинів біля будинку не було. «Скільки разів помічала — якщо в черзі стоять чоловіки, то це надовго. Зараз почне вибирати цигарки: „Дайте мені сині з червоною смужкою. Немає? Тоді дайте білі з зеленою наліпкою“. — Галя глузливо скривилася. — Потім довго шукатиме гроші в кишенях. Ні, щоб заздалегідь приготувати…»
Так і сталося. Чоловік біля каси дійсно підняв куртку й почав витягати з тісних джинсів дріб’язок. Галя демонстративно зітхнула.
— Ви поспішаєте? Проходьте, — сказав «В’язана шапка» і відступив, пропускаючи її.
Галя знизала плечима й стала на його місце. Чоловік таки знайшов потрібну суму, склав у пакет скромний набір продуктів і пішов.
Настав черги Галі. Касир сканувала продукти, а вона марно рилася у сумці в пошуках картки.
— Жінко, швидше не можна? Гроші треба готувати заздалегідь, — сердито почулося з-за спини.
— Що, картку загубили? — досить їдко спитав «В’язана шапка».
Галя навіть не глянула на нього, продовжуючи шукати.
— Я заплачу, — сказав він касиру.
— Не треба! — скрикнула Галя, червоніючи. — Ось, знайшла. Вибачте. — Вона торкнулася карткою термінала, радіючи, що таки відшукала її.
Зібрала продукти й поспішила з магазину. «Що зі мною? Ну й що з того, що в нього дурнувата шапка? Подобається — нехай носить. Яка ж я зла стала, навіть сама собі не подобаюсь», — дорікала собі Галя, йдучи додому.
«Все через чоловіка. А жили ж добре. Чи мені так лише здавалося? Пішов до молодої дурниці, яка від нього завагітніла. Проявив порядність — одружився. А тепер донька ростиме без тата. А мені скоро сорок. Сорок! Боже, як багато!..
Квартиру залишив, відкупився. І на тому дякую. Чому ми, жінки, мучимося через них? У всіх однакова історія. Поодинокі не зраджують, або роблять це розумно, не кидаючи родини. А в сорок їх тягне на молодих. А нам як жити?» — Галя вела нескінченний внутрішній діалог, ледве стримуючи сльози.
Увійшовши до під’їзду, вона хотіла викликати ліфт, але той зі скреЖиття, як море, інколи буває неспокійним, але варто лише знайти свою гавань — і все налагоджується, тому коли Макар обійняв її на пероні, Галя відчула, що нарешті знайшла те місце, де її серце може бути спокійним та щасливим.