**Щоденник. Ніколи більше**
Після роботи Катерина зайшла до магазину. Готувати не хотілося, але Софійку годувати треба. Купила пачку локшини, ковбаски – донька з дитинства любила саме їх. Ще взяла пакет молока і батон.
Біля каси стояла невелика черга. Перед нею – кремезний чоловік у чорній куртці та в’язаній шапці з помпоном. «Молодий ще, а в такому ходить. Мабуть, дружина зв’язала. Ох, уміють жінки зробити з чоловіка жалюгідну істоту, щоб інші й не позазирали», – подумала Катерина, вдивляючись у цю дурнувату різнокольорову шапку.
Чоловік обернувся, відчувши її погляд. Вона швидко відвела очі. «Ну, не дурак, наче», – знизила градус презирства. Він знову поглянув на неї.
“Ви мене наскрізь пронизали поглядом,” – сказав він.
“Та чим там дивитися,” – буркнула Катерина.
Черга не рухалася. Всередині неї клекотіло роздратування. І ця шапка… Хотілося кинути продукти та піти, але інших магазинів поблизу не було. «Завжди так: якщо в черзі чоловіки – це на довго. Зараз почне вибирати цигарки: „Дайте ті, з синьою смужкою“. Потім довго шукатиме гроші в кишенях», – передражнила він його у думках.
Так і сталося. Чоловік біля каси підняв куртку й почав витягувати з тісних джинсів дріб’язок. Катерина гучно зітхнула.
“Поспішаєте? Проходьте,” – сказав «Шапка» і відступив.
Вона мовчки змінила його біля стрічки. Він таки знайшов гроші, забрав покупки і пішов.
Настала її черга. Касир пробивав товари, а вона марно шукала в сумочці картку.
“Жінко, можна швидше? Требав гроші готувати,” – хтось нетерпляче крикнув із черги.
“Картку загубили?” – насмішкувато зауважив «Шапка».
Катерина ігнорувала його, риючись у кишенях.
“Я заплачу,” – він простягнув касиру гроші.
“Не треба!” – скрикнула Катерина, знайшовши, нарешті, картку.
Вона швидко зібрала продукти і вийшла. «Що зі мною? Ну шапка й шапка. Пускай носить. Зла стала, немов собака», – дорікала собі.
«Все через чоловіка. Жили ж добре… Чи мені так здавалося? Пішов до молодої дурниці, яка завагітніла. ПоряЧерез рік вони з Макаром одружились, а Софійка з радістю почала називати його татом.