**Сьогоднішній запис**
— Ну чого ти надулась? Побачиш, тобі там сподобається. Море, пляж, сонце… — казала Ганна, намагаючись зустріти очі доньки.
Але Оксана відвернулася до вікна, за яким простягалися нескінченні степи та невисокі виноградники. Поруч із залізницею бігла траса, де мчали різнокольорові машини, що здавалися іграшковими з висоти потягу.
Десь у далечині то з’являлися, то зникали в туманному ранковому мареві силуети гір. Від сліпучого сонця почали боляче сльозитися очі. Оксана перевірила телефон у сотний раз за ранок, роздратовано відкинула його.
«Ох, ці муки першого кохання…» — зітхнула про себе Ганна, а вголос додала:
— Мабуть, немає зв’язку. Приїдемо — буде…
— Мамо, годі, — мляво відповіла дівчина й знову втупилася у вікно.
— Дім Катерини стоїть на пагорбі, з вікон море видно. Інколи навіть чути, як воно шепоче. А сад який! А повітря! — не вгамовувалася жінка. — За кілька годин сама все побачиш.
— Тільки не кажи, що в неї є син, — зірвалася Оксана.
— Є. Та не рідний. У Катерини своїх дітей не було. Вона виростила чужу дитину. Він у іншому місті, вчиться в університеті. Зараз сесія, навряд чи зустрінеш його.
— Казала, що вона твоя подруга. Я ви вони познайомились, якщо вона живе на півдні, а ти — під Києвом? — поцікавилася Оксана.
— О, це цікава історія. Хочеш — розповім?
Дівчина ледве знизала плечима, не відводячи погляду від монотонного краєвиду за вікном.
***
Ми з Катериною жили на сусідніх вулицях, разом у школі вчилися. Не скажу, що вона була красунею, але волосся у неї було незвичайне — світле, кучеряве, на сонці відливало золотом.
На вуНа вулиці на неї всі оглядалися, і мені навіть здавалося, що трохи цієї уваги перепадає й мені.