Передбачення
— Ну що ти надулась на мене? Побачиш, тобі там сподобається. Море, пляж, сонце… — казала Оксана й тривожно ловила погляд дочки.
Але Даринка наполегливо відверталася до вікна, за яким простягалися нескінченні поля та низькі виноградники. Поряд із залізницею бігла траса, по ній мчали яскраві автомобілі, що здавалися іграшковими з вікна потяга.
У далині то виринав, то зникав силует гір у тремтливому ранковому мареві. Від сліпучого сонця залляло очі. Даринка в сотий раз за ранок перевірила телефон і з досадою відкинула його.
«Ох, ці муки першого кохання», — зітхнула про себе Оксана, а вголос промовила:
— Мабуть, немає зв’язку. Ось приїдемо…
— Мам, годі, — мляво відповіла Даринка й знову повернулася до вікна.
— Дім Наталки стоїть на пагорбі, з вікон видно море. Іноді його навіть чути. А який там сад! А повітря! — Оксана не вгамувалася. — За кілька годин сама все побачиш.
— Тільки не кажи, що в неї є син. — Даринка злісно глянула на матір.
— Є. Але нерідний. У Наталки немає своїх дітей. Вона виховала чужу дитину. Він у іншому місті, вчиться в інституті. Зараз сесія, навряд чи ти його побачиш.
— Ти казала, що вона твоя подруга. А як ви познайомились, якщо вона живе на півдні, а ти — під Києвом? — зацікавилася Даринка.
— О, це цікава історія. Хочеш — розповіду.
Даринка ледве посмикнула плечем, не відводячи очей від одноманітного краєвиду за вікном.
***
Ми з Наталкою жили на сусідніх вулицях, разом вчилися в школі. Не скажу, що вона була красуня, але волосся в неї було незвичайне — світлорусяве, кучеряве, на сонці золотом відливало.
На вулиці на неї всі оберталися, позирали. Мені здавалося, що й мені дістається трохи уваги. Перед випускними ми з класом поїхали кататися на катері, а потім гуляли в міському парку. Там вона познайомилася з хлопцем і одразу закохалася. Бачилися ми рідше, я намагалася не заважати. А як зустрічалися, вона тільки про нього й говорила.
Мріяла стати акторкою, хотіла вступати до театрального у Києві. Але так закохалася, що пішла в політехнічний, де навчався її Олег, щоб не розлучатися. А я вступила до університету.
Зустрінемося — годинами наговоритися не могли. Через рік Олег зробив їй пропозицію, перед самою сесією. Якою ж щасливою вона тоді виглядала!
Разом із її матір’ю ми пішли вибирати весільну сукню. Приміряли всі. На Наталці будь-яка сиділа чудово, біри й купуй. Ще й фату вибрали. Вона наполягла, щоб і мені купили блакитну сукню, як свідковій. Ох, і втомилися ж ми тоді! Голова йшла обертом. Маму з покупками відправили на таксі додому, а ми вирішили пройтися набережною. Погода в кінці травня була по-літньому тепла.
Йдемо, на Наталку всі позирають. Красуня незвичайна. А вона й не помічала захоплених поглядів. Їли морозиво, балакали про майбутнє весілля, сміялися.
Назустріч йшли дві циганки. Вони чіплялися до перехожих. Коли порівнялися з нами, товста циганка перегородила нам дорогу й звернулася до Наталки:
— Ой, красуню, дай погадаю. Усе правду скажу, що тебе чекає, — солодким голосом пропела та, що старша.
Друга циганка стояла осторонь. Була вона негарна, худа й плоска. Чорні очі пильно дивилися, а зуби такі великі, що рот не закривався. Я тоді подумала, що вона схожа на коня. Потім Наталка сказала, що їй так само здалося.
— Я й сама знаю, що мене чекає, — весело відповіла Наталка й лизнула морозиво в стаканчику.
Ми хотіли обійти товсту циганку, але вона раптом схопила Наталку за зап’ястя, піднесла до очей її долоню, похитала головою й цокнула язиком.
— Весілля тебе чекає, золота.
— Це я й без вас знаю, — Наталка спробувала видерти руку, але циганка тримала міцно.
— Не треба нам ворожити. У нас грошей немає, — вступилася я за подругу.
— Тільки радісна звістка коштує грошей, а лихо даром дається, — промовила циганка загадкові слова, від яких у мене мурашки поза спиною побігли.
А сама дивиться уважно на Наталку, ніби гіпнотизує поглядом. Молодша осторонь посміхається. Чи то мені так здалося через її роззявлений рот.
— Не слухай її, Наталко, ходімо, — знову потягнула я подругу за руку.
— Любиш сильно, та недовгим буде щастя твоє. На весіллі з коня впадеш, хворітимеш сильно. Біль свій у морі вилікуєш. Заміж більше не вийдеш. Але щастя у сині знайдеш, — говорила циганка й дивилася на Наталку, не кліпаючи.
Потім відпустила її руку й пішла геть. Молодша кинула на нас похмурий погляд і побігла за своєю товаркою. Якийсь час ми йшли мовчки, радісний настрій розвіявся. У вухах дзвеніли слова циганки.
— Наталко, ти що, їй повірила? Ти ж не збираєшся у білій сукні сідати на старого коня, на якому дітей катають? Ми на машиНаталка випрямила плечі, глянула на море, де Данило з Даринкою сміялися, згортаючись від хвиль, і згадала, як колись не вірила, що щастя можна знайти саме тут — у цьому будинку, у синові, у цьому небі.