Нещаслива операція
Тарас не вийшов — вивалився з машини. Лише три рядові операції, а відчував себе, ніби цілу зміну мішки носив. Спину ломило, голова гула, очі палилися.
Дома впав на диван, навіть не роздягнувшись, і миттєво провалився у сон. Прокинувся від набридливого дзвоника, що свердлив мозок. Шия затекла, тіло було ватним. «Чорт, мабуть, занедужав», — подумав Тарас і з мукою розліпив повіки.
Телефон замовкав, потім знову видавав ту ж мелодію. «Треба було змінити». Тарас ліниво дістав телефон з кишені.
— Так, — прохрипів він, прочистив горло. — Так, — повторив вже чіткіше.
— Тарасе, я в аеропорту. Літак через годину. У батька інфаркт. Підміни, будь ласка? Більше нікого попросити, — почув він голос колеги й друга Богдана Гончара.
— Я… погано почуваюся. Захворів. Подзвони Дмитру.
— Та годі. Випий каву, ліки. У Дмитра жінка, знаєш, позачергову зміну сприйме як зраду. Іван ще недосвідчений. Опанас двох змін підряд не потягне — вік уже. Я туди й назад. Післязавтра повернусь. Виручиш? Отработую.
«Тобто помри, а друга рятуй. Саме зараз», — подумав Тарас.
— Гаразд, — зітхнув він.
— Що сказав? — перепитав Богдан.
— Добре, кажу. Підміню. Щасливої дороги.
— Ти справжній друг! Я за тебе… — затараторив Богдан, але Тарас уже відключив телефон.
До ночної зміни був час. Він прийняв душ, поголився, випив міцної кави. Стало легше. Їхати назад у лікарню, звідки щойно вибрався, не хотілося. «Подолаю. Може, обійдеться», — подумав він і почав одягатися.
У відділенні кілька годин було тихо. Очі самі заплющувалися, важка голова клонилася до столу. Тарас струсив дрімоту, випив ще кави — це допомогло ненадовго.
— Тарасе Васильовичу, — почув він голос здалеку.
Хтось тряс його за плече.
Все ж таки заснув. Він підвів голову: перед ним стояла медсестра Оксана.
— Тарасе Васильовичу, хлопчика привезли…
— Зараз спущуся, — сказав він, відганяючи сон.
Тарас умився холодною водою, заварив каву — дві ложки, потім кинув ще одну. Обпікся, але випив. Поправив шапочку й пішов до приймального відділення.
Хлопчик років дванадцяти лежав, згорнувшись, на носилках. Тарас обережно оглянув його.
— Ви мати? — звернувся він до блідої худенької жінки.
— Що з ним, лікарю? — вона підняла на нього великі очі.
— Чому раніше не викликали швидку? — різко спитав він.
— Я… прийшла з роботи, син робив уроки. Потім його звернуло. І температура піднялася. Він приховував, що живіт болів уже кілька днів. Що з ним? — вона схопила його за руку.
— Оксано, каталку! — гукнув Тарас, звільняючи руку. — Підпишіть згоду на операцію.
— Операцію? У нього апендицит?
— Перитоніт, — Тарас сумно подивився на неї.
У її очах застиг жах.
— Підпишіть. Час іде.
Вона, не читаючи, підписала й знову вхопила його за руку.
— Лікарю, врятуйте мого сина!
— Зроблю все можливе. Не заважайте.
Оксана вже підкатила каталку. Вони перенесли хлопчика й повезли до ліфта. Пустий коридор лунав від їхніх кроків і скрипу коліс.
Жінка йшла слідом, щось говорила, але Тарас не слухав — думки були про операцію.
Коли він увійшов у операційну, хлопчик уже лежав під наркозом. Все відійшло на другий план. Рухи були точними, розум — ясним. Операція тривала вже другу годину. На мить Тарас заплющив очі, але крик Оксани повернув його до реальності.
Кров ривками виступала з-під його пальців, заливаючи операційне поле.
— Тиск падає… — гукнув анестезіолог.
Тарас повільно вийшов. Одяг, мокрий від поту, прилип до спини. Ноги тремтіли від напруги. Він притулився до стіни. До нього бігла жінка. «Мати», — зрозумів він.
Вона зупинилася в півкроці, ніби вдарилася об невидиму стіну. Бліде обличчя, великі очі, спустошені страхом.
Тарас відвів погляд. Жінка зітхнула, схлипнула, закрила рота рукою й захиталася. Він встиг підхопити її, перш ніж та знепритомніла, і посадив на стілець.
— Оксано, нашатир! — гукнув він у порожній коридор.
Оксана підбігла, піднесла до носа жінки просякнутий спиртом ватний тампон. Мати хлопчика здригнулася, відвернулася від різкого запаху й відштовхнула руку.
— Вам краще? — Тарас дивився на її бліде обличчя.
Вона не відповіла. Повільно підвелася й пішла проВони разом виходили з лікарні, і вперше за довгий час Тарас відчув, що болючий камінь на серці почав трохи розчинятись.