Щастя під лавкою
Олена зайшла після роботи в магазин. До Нового року лишилося всього чотири дні, а в неї ще пуста холодильник. Нічого не встигала. І ялинку ще не прикрасила.
Дмухав крижаний вітер. Після відлиги мокрий сніг на тротуарах застиг і перетворився на слизькі горби. А вона, як на зло, вдягла черевики на підборах. Тепер ішла дрібними кроками, намагаючись не впасти. Вуличні ліхтарі горіли не все, як завжди, і в ранніх зимових сутінках дорогу погано видно. Важкі пакети тягнули руки й впивалися в долоні. Ноги ніли від напруги. «І нащо я стільки набрала? Встигла б і завтра половину купити», — лаяла себе.
Олена дійшла до зупинки й поставила на вузьку лавку важкі пакети. Розтерла зім’ялі й занімілі пальці. Присіла поруч, даючи стомленим ногам трохи відпочити, засунула руки в кишені пальта. Але вітер дмухав і тут.
Вона дивилася на машини, що проїжджали повз. Уявляла, як добре було б сидіти зараз у теплому салоні. Давно мріяла про власне авто, але не поспішала брати кредит. А тепер шкодувала.
До зупинки підійшов автобус. З шипінням розчинилися двері, вийшли люди й пішли по домах. Ніхто навіть не глянув у бік Олени.
Вона вже збиралася встати, коли почула стогін. Озирнулася — на зупинці, окрім неї, нікого не було. Невдовзі стогін повторився зовсім поруч. Олена зірвалася з лавки. Світло фар проїжджаючої машини висвітлило щось темне в кутку, за лавкою.
Спочатку їй захотілося втекти, але потім подумала: до ранку чоловіка можуть не знайти, а в такий холод він просто замерзне, тим паче, якщо п’яний.
Вона дістала телефон і посвітила у темний кут. В очі впало чорне пальто й блискучі модні черевики. Безхатьки так не вдягаються.
Олена посвітила в обличчя. Вії чоловіка здригнулися, але очі не відкрив. Виглядав він молодим, охайним, гарно одягненим. Вона нахилилася ближче, але не відчула запаху алкоголю.
— Ей, вам погано? Устаньте, замерзнете. — штовхнула його в плече.
Він не зреагував.
Не довго думаючи, Олена набрала швидку й пояснила ситуацію.
— Чекайте, — відповів втомлений жіночий голос диспетчера.
Вона сховала телефон, засунула руки в кишені й згорбилася, немов горобець. Їй було холодно. А що вже казати про того чоловіка на землі? Може, піти? Та хто знає, коли приїде швидка — гарно одягнену людину могли б пограбувати…
Вона вже клацала зубами, коли до зупинки під’їхала швидка, вийшли лікар і медсестра в синіх куртках.
— Он там, у кутку, — показала Олена.
Лікарі схилилися над чоловіком. До зупинки знову підійшов автобус. З нього вийшло двоє й почали розпитувати Олену, що сталося.
— Відійдіть, не заважайте, — різко сказав лікар.
Він пішов до машини й повернувся з ношами.
— Допоможіть покласти його, — звернувся до глядачів.
Та їх як вітром здуло.
— Що з ним? — занепокоєно запитала Олена.
— Схоже на серцевий напад. Вчасно знайшли, інакше замерз би. Напишіть свій номер телефону. Про всяк випадок. — Лікар дістав з кишені блокнот і ручку.
— Мені більше не потрібно? А то я замерзла, поки чекала. — Вона повернула блокнот із записаним номером.
Олена провела очима швидку, підхопила пакети й пішла додому. Але ноги так замерзли, що не слухалися, вона навіть не відчувала під собою землі.
Вдома довго гріла руки під гарячою водою. Потім розклала продукти. Весь вечір згадувала того чоловіка на зупинці. Думала, що з ним сталося, як він там опинився? Шкодувала, що не запитала, в яку лікарню його відвезли. Подзвонила б завтра, дізнатися.
А через два дні їй зателефонували з незнайомого номера. За вікном сипав сніг, ховаючи під собою лід і роблячи світ світлішим. Вона вагалася кілька секунд, але все ж відповіла.
— Олено? — запитав приємний чоловічий голос.
— Так. А хто це?
— Ви мене врятували, викликали швидку, коли я лежав на зупинці…
— Ви живий? — зраділа Олена. — Як ви почуваєтеся?
— Добре. Я подзвонив, щоб подякувати. Ви залишили свій номер.
— А що з вами трапилося? — зацікавилася вона.
Їй стало ніяково, що сама не подзвонила в лікарню.
— Так відразу й не розповісти. Можу заїхати до вас, коли випишуться. Скажіть адресу.
— Ой, ну що ви, не треба, — почала відмовлятися Олена.
Чоловік мовчав. Вона теж. Адже нічого про нього не знала… Він попрощався й поклав слухавку. Тільки тоді Олена зрозуміла, що не спитала його імені.
Вона зустрічалася з хлопцем чотири роки, два з них жили разом. Але він так і не зробив пропозиції. Відносини себе вичерпали, вони розійшлися. Потрібен був рік, щоб заспокоїтися. Олена боялася нових стосунків, втрат і розчарувань.
Подруги в неї були такі самі. Іринка розведена, а хлопець Наталки загинув у зоні АВона відчинила двері — і там, усміхаючись, стояв Максим, в руках тримаючи коробку домашніх тістечок і каву, немов читаючи її думки про самотність і новий початок.