У вересні до класу прийшла нова дівчинка – Соломія. Вона була настільки тендітною й крихкою, що здавалося – сильніший порив вітру зламає її навіть. Завжди ходила у теплому светрі, з-під якого визирали гострі, худенькі плечі. Рідке світле волосся заплітали у тоненькі косички з великими рожевими бантами. Великі очі на блідому трикутному обличчі дивилися сумно й здивовано.
Високому спортивному Тарасу вона здалася казковою принцесою, яку треба оберігати, і він із завзяттям взявся за це. А дівчата одразу невзлюбили новеньку.
– Дивитися ні на що, а ще й манірничає… Де в ній душа тримається, а туди ж… Найкращого хлопця собі привласнила, – злісно перешіптувалися вони на перерві.
У школі Соломія не ходила до їдальні. Від шкільної їсти їй одразу ставало зле. Кожен день вона брала з собою велике яблуко. Відкушувала маленькі шматочки й жувала так повільно, що за велику перерву не встигала зʼїсти його. Дівчата всміхалися, бачачи у смітнику великий недоїдений огризок. Тарас проковтував обід, не жуючи, і мчав до Соломії, аби бути поруч.
Він провожав її додому й ніс її портфель. І жоден із хлопців не наважувався сміятися з нього. Дорого обійшлася б така насмішка, адже Тарас славився силою. Незабаром усі звикли, що їх завжди бачать разом.
Тарас витримав важкий бій із батьками й після школи не поїхав у обласний центр вступати до інституту. Йому було байдуже, де вчитися, аби тільки не розлучатися з Соломією. Пішов до технікуму в рідному містечку. Батьки Соломії дуже любили Тараса й спокійно довіряли йому дочку. Вона добре вчилася, але іспити ледве здавала – їй ставало погано майже на кожному. Про подальшу освіту й мови не було.
Соломія була пізньою дитиною, і батьки тремтіли над нею – не дай Бог захворіє, переживе. Хоча насправді вона хворіла не так часто.
На сімейній нараді вирішили, що для дівчини важливіше не освіта, а щасливий шлюб. Із ц– щасливим шлюбом, і тут все складалося ідеально – Тарас був прекрасним нареченим.