Один крок до щастя
З дитинства Олеся була гарненькою дівчинкою. Невисока, з русявим волоссям, станом — залюбки, а обличчя — просто краса. Після університету залишилася працювати у Києві. А ось із особистим життям якось не складалося. Чоловічої уваги вистачало, але заміж ніхто не кликав. А їй уже ось-ось тридцять.
Спочатку жартувала, що поспішати нікуди, ще встигне. А потім засмутилася. Час, як відомо, то плутаний приятель.
— Може, тебе хтось зглазив? Зверніть увагу, кому дорогу перейшла? — питала мамина подруга минулого Нового року.
— Я нікому дороги не заступала, чужого не брала, родини не руйнувала, — впевнено відповіла Олеся.
— Значить, сильно позаздрили, — рішуче сказала тітка Марія, мамина подруга.
З цим Олеся сперечатися не стала. Бувало, що й заздрили — навіть дівчатка у школі. Хлопців було повно. Вчилася добре, але любов залишала на потім.
Мати виховувала її сама. Не бідували, але й розкоші не знали. Мама вміла в’язати. Витончених, ажурних, теплих, пухнастих, модних і яскравих кофточок у Олесі було безліч. Мама в’язала і на продаж.
— Мовчи, Маріє. Що ти говориш? Залицяльників у неї повно. Є з кого вибирати. Тут головне — не поспішати, — заступалася за доньку мати.
— Саме залицяльників. А має бути чоловік, або, на крайній випадок, хороший коханець, — не відступала тітка Марія.
— А яка різниця? — сердито спитала мати.
Вона не хотіла навіть думати, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.
— Жодна, окрім штампа у паспорті, що дуже важливо для дитини. Іноді коханець кращий за чоловіка… — І тітка Марія починала в сотний раз розповідати, як знайшла коханця, який і квартиру їй купив, і сину освіту дав… А свого нікчемного й п’яного чоловіка вигнала.
Тоді Олеся вирішила, що більше не поїде до мами зустрічати Новий рік. Набридли ці розмови, краще вже сама. А тим часом свято наближалося.
Олеся йшла, дивлячись під ноги, аби не посковзнутися. Вона відступила трохи, пропускаючи жінку з дитячим візком.
— Олесю! — раптом скрикнула та й зупинилася. — Не впізнала? Я Настя Соловйова, тепер Коваленко, — радісно сказала вона.
— Настю, — Олеся натягнуто посміхнулася. — Тебе не впізнати. Ти тепер у Києві живеш? Давно?
— Вже три роки. Ось так зустрілися! Я чула, що ти… — Настя явно збиралася почати довге опитування.
— Твоя? — спитала Олеся, намагаючись уникнути розпитувань. Мами обожнюють хвалитися своїми дітьми. — Можна подивитися?
— Звичайно. Це моя донька, — у голосі Насті прозвучала гордість, і погляд одразу потеплішав.
Олеся нахилилася над візком і заглянула під козирок. Серед білої хмаринки мережив, у рожевій в’язаній шапочці, надітій аж до очей, спало маленьке диво. Довгі вії лежали на пухких щічках, губки склалися бантиком. На Олесю з візка пахнуло молоком, солодким сонним теплом і вовною.
— Гарненька. На батька схожа? — спитала вона.
— Так. Вона, коли народилася… — Настя почала захоплено розповідати.
— Вибач, я поспішаю. Ще побачимося, — сказала Олеся й поспішила геть.
Настрій зіпсувався. «І треба ж було в такому великому місті зустріти саме її. У школі була сірою мишкою, нічим не примітною. А ось як — вийшла заміж, у Києві живе, доньку народила. І щастя її прямо з очей ллється. Де ж моє щастя загубилося? Роки йдуть, а я сама…» — думала вона.
За роздумами непомітно дійшла до дому. Ялинку вона прикрасила ще тиждень тому. Перші дні тішилася нею, а тепер вона її дратувала. Нагадувала, що свято вже скоро, а зустрічати ні з ким.
Тільки Олеся перевдяглася й поставила чайник на плиту, як голосно заграла мелодія телефону. Дзвонив Олег.
— Ти вже вдома, кохана? Я скоро буду, — сказав він.
Олесі захотілося відповісти, що вона не вдома, зайшла до подруги, щоб він не приїжджав. Перші пристрасні почуття давно вщухли, залишилася лише звичка. Він давно розлучився, і Олеся не була тому причиною, але з колишньою дружиною жив у одній квартирі — заради доньки, як казав Олег.
Олеся зітхнула, відповіла, що вдома, і пішла на кухню готувати вечерю. Олег приїхав за півгодини з подарунковим пакетом у руці.
— Ось, кохана. А то раптом не встигну до Нового року привітати. Готуємося до корпоративу, річний звіт треба здати, з донькою обіцяв на ялинку сходити… — звітував він, поки роздягався.
Його турботи Олесю абсолютно не хвилювали. Але подарунку вона зраділа. Дістала з пакета комплект червоного нижньої білизни та довгий оксамитовий футляр. Там лежала золота ланцюжок з кулоном у формі серця.
— Дякую! — Олеся вдячно чмокнула Олега в щоку. — Дуже гарна.
Настрій покращився.
—Олеся глянула на сина, що мирно спав у колясці, і зрозуміла — найважливіший крок до щастя вона вже зробила.