На початку листопада різко похолодало. З неба сипалася дрібна колюча крупа, вітер зривав шапки й розпахував поли пальто. Оксана зраділа, що в неї пальто на блискавці. Але вітер продував наскрізь, не кажучи вже про ноги в коротких черевиках і тонких колготках. Оксана втулила голову в плечі, стоячи на зупинці, й нагадувала насульджений горобець. А автобуса все не було.
Біля тротуару зупинився іномарк, і водій посигналив. Люди на зупинці переглянулися, і чомусь усі подивилися на Оксану. Вона підійшла до машини. Вікно опустилося, і жінка впізнала колегу з роботи.
— Сідайте швидше, а то зовсім замерзнете. Автобус ще далеко, — сказав він і посміхнувся.
Оксана, не роздумуючи, сіла на пасажирське сидіння. У салоні було тепло, і не чуло завивання вітру.
— Дякую, — сказала вона, влаштовуючись зручніше.
— Та немає за що. Щодня цим шляхом їжджу, а вас ніколи не бачив.
— А я раніше виходжу, просто сьогодні трохи затрималася, — відповіла Оксана.
Богдан давно помічав цю спокійну жінку. Коли заходив до бухгалтерії, вона віталася привітно й знову схиляла голову до паперів на столі. Не пліткувала, не загравала з чоловіками, як інші. Побачивши її на зупинці, він зрадів — цілих п’ятнадцять хвилин вона просидить поруч із ним у машині.
Колись Наталя була така сама скромна й тиха. Але після весілля її ніби підмінили. Стала вибагливою, дратувалася з будь-якого приводу. Богдан спочатку думав, що вагітність так на неї вплинула. Потім народилася донька, а стало ще гірше. Вічно незадоволена, вона бурчала, що Богдан мало заробляє, що в інших чоловіки як чоловіки, а їй не пощастило. Що подруга Оленка купила нову шубу, а Тетянка поїхала на Балі…
— Виплатимо іпотеку, все в нас буде, — заспокоював Богдан дружину.
— До пенсії чекати? — кричала вона, і все починалося спочатку.
Одного разу Богдан ішов додому після роботи вже в темряві. Світло з вікон ледве освітлювало двір. Біля під’їзду зупинилася машина, з якої вискочила жінка, помахала водієві й щасливо засміялася.
За цим сміхом Богдан і впізнав дружину. Йому стало так нудно, що хоча вовком вий. Зрозумів, що чіплялася до нього, бо знайшла кращого й заможнішого. Коли зайшов у під’їзд, на сходах ще лунав чіткий стукіт її підборів, віяв знайомий запах дорогих парфумів.
Скандалу влаштовувати не став. Просто зібрав речі.
— Іди й не повертайся! — вигукнула із спальні дружина.
Донька кинулася до батька, обійняла.
— Тату, не йди!
— Софійко, я не від тебе йду. Я завжди буду твоїм татом.
Доньку він і справді безумно любив.
У передпокої з’явилася дружина, стала в дверях, схрестивши руки на грудях.
— Квартиру не віддам, не розраховуй, — різко сказала вона.
Богдан різко повернувся до неї.
— Я всі ці роки платив іпотеку. Мені теж десь жити треба.
— Нормальні мужики, йдучи, усе дружинам із дітьми залишають, — зі злістю кинула вона.
— А я ненормальний. — Богдан вийшов із квартири.
На суді Богдан мовчки слухав, палаючи від сорому, як дружина звинувачувала його в тому, що грошей не приносить, що в обносках ходить, що не допомагає, а вона крутиться, як білка в колесі. Суддя не витримала й докорила дружині, що на ній дороге брендове плаття й італійські чоботи. І що шуби в неї теж немає. Розлучили їх швидко.
А от квартиру розмінювали довго. Дружині не подобалися варіанти, які пропонував ріелтор. Але врешті вона зупинилася на квартирі з великою кухнею у тому ж районі, а Богдану дісталася крихітна запущена однушка на околиці міста. Після роботи він займався ремонтом, відволікаючись від важких думок.
Одного разу не витримав, зустрів Софійку біля школи. Та зраділа, обійняла й розплакалася. Серце Богдана розривалося від любові й жалю до доньки. Подзвонив дружині й попросив відпустити дівчинку до нього у вихідні хоча б на кілька годин. Думав, влаштує скандал, але вона несподівано погодилася. Це давало їй можливість займатися собою й влаштовувати особисте життя.
Так і возив доньку до себе у вихідні або водив у кіно, якщо погода була гарна.
Богдан поглянув на Оксану. Вона дивилася перед себе, про щось думаючи. Біля бухгалтерії вийшла з машини й знову стримано подякувала — без жодних загравань.
Після роботи він чекав її на зупинці й відвіз додому.
— О котрій ви виходите з дому? — запитав Богдан, коли Оксана збиралася вийти.
— Ви мене так зіпсуєте. До хорошого швидко звикаєш, — посміхнулася вона.
Наступного дня він знову чекав її. Так і почав спочатку підвозити на роботу, потім запросив у кіно…
— Нормальний же чоловік. Чого ти вагаєшся? Дивись, перехопить хтосьА потім, саме тоді, коли Оксана вже не вірила, що ще може бути щасливою, Богдан доторкнувся до її руки і прошепотів: “Давай починати все спочайку — разом.”