Олена не чула шелесту коліс каталки по лініолеуму лікарняного коридору та поспішного тупотіння ніг. Її голова ледь хиталася в такт рухам. Вона не бачила миготіння яскравих ламп над собою, не чула криків Ярослава: «Олено! Олено!» Не помітила, як лікар перегородив його шлях.
— Вам туди не можна. Чекайте тут.
Ярослав сів на з’єднані стільці біля дверей реанімації, схилив голову на долоні. Нічого з цього Олена не бачила. Вона летіла у стрімкому потоці світла й хотіла лише одного — щоб політ зупинився й настал спокій.
***
Вона грала у короткій жартівливій сценці на студентському концерті до 8 Березня. Виконувала роль студентки, яка прийшла на іспит непідготовленою та намагалася викрутитися. Зал сміявся й аплодував. Потім були танці, і Ярослав запросив її.
— Ти так класно грала, прямо справжня акторка! — щиро сказав він, дивлячись на Олену з захопленням.
— Та я ж взагалі не мала грати. Віка в останню мить злякалася й втекла. Я так хвилювалася, що слова забула, щось на ходу вигадувала. Мене аж трясло від страху, — очі Олени все щере блищали від емоцій.
— Я нічого такого не помітив. Ти грала впевнено й легко. Було весело. Ти обрати не ту професію.
Після танців він провів її до гуртожитку й ніяково поцілував у щоку. Сам Ярослав жив із батьками. Вони почали зустрічатися, а через місяць зняли маленьку кімнату біля університету в самотньої бабусі. Ярослав витримав важку битву зі своїми рідними. Урешті вони здались і погодились допомагати закоханим.
Бабця за стіною погано чула, але вони все одно вмикали музику трохи голосніше. Олена згадувала той період як найщасливіший у житті.
— Я люблю тебе, — шепотів розпечений Ярослав, лежачи поруч із нею.
— Ні, я люблю тебе сильніше, — відповідала Олена, притискаючи щоку до його грудей.
— А я ще сильніше…
Вони з задоволенням грали в цю гру. Потім мріяли, що через рік закінчать універ, підуть працювати, куплять велику квартиру, і у них народиться діточки — хлопчик і дівчинка.
— Ні, спочатку дівчинка, а потім хлопчик, — уточняла Олена.
— А потім ще один хлопчик! — додавав Ярослав, цілуючи її.
Їм здавалося, що ніхто і ніколи не кохав так, як вони.
Їхньому щастю заздрили однокурсники, а викладачі зі зітханнями посміхалися, згадуючи власну молодість. Скільки таких пар вони бачили, самі колись були такими…
Після університету Ярослав і Олена два роки працювали у міській стоматології, потім перейшли до приватної клініки, яку очолював друг батька Ярослава. Ще через два роки той відкрив другу клініку й поставив Ярослава завідувачем.
Заробляли добре. Батьки допомогли оплатити більшу частину вартості квартири. Як і планували, Олена народила спочатку донечку, а через три роки, не виходячи з декрету…І тоді Олена усміхнулася, розуміючи, що їхня любов – як стара вишиванка, може й полиняла, але якщо її почистити, вона ще засяє новими кольорами.