**Кар’єрний зліт**
Ні для кого не секрет, що посади дістаються по-різному. Хтось заслуговує їх чесною працею, хтось підсідає начальника, а хтось вирушає з ним у відрядження.
Звістка про те, що на місце Петра Яковича, який пішов на пенсію, призначили нового директора — і навіть не зі своїх — збила всіх з пантелику. Надії, що наступником стане Євген Володимирович, який уже другий тиждень виконував обов’язки керівника, розвіялись. Кожен переповідав новину, додаючи яскравості: нібито це молода жінка, гарна пані, хижа, коханка одного високопоставленого… Ім’я того не називалось. Як то кажуть, не буди вовка…
О десятій ранку усі співробітники зібралися у конференц-залі для знайомства з новим директором. Денис зайшов останнім. Ніби за командою всі голови повернулися до нього.
Біля дверей стояла молода жінка з гладко зачесаним назад волоссям. Діловий костюм сидів на ній ідеально, мов друга шкіра. Стрункі ноги, високі підбори, яскрава помада на губах і холодний, безстрашний погляд доповнювали образ.
— Ваше ім’я? — У тиші залу її голос пролунав, мов розірвана струна.
— Розумняк Денис Ігорович, — спокійно, але з викликом відповів він, ледве схиливши голову. Могло здатися, що він навіть притопне — але ні, обійшлось.
— Ви спізнились, Денис Ігорович, а я щойно казала, що запізнення неприйнятні. Прощаю вперше. Сідайте. — Від її тону у багатьох заломило зуби.
Денис сів поруч із другом і колегою Ярославом.
— Ну що, люта? — пошепки запитав він.
— Ще й як, — відповів Ярослав. — Не жінка, а робот, і з нас таких же роботів хоче зробити.
Усі представлялися по черзі, коротко розповідаючи про свої обов’язки. По її зауваженнях і питанях усім стало ясно, що вона добре знає справи фірми. Коли черга дійшла до Дениса, вона раптом подякувала всім і відпустила до робочих місць.
— Оце так, — усміхнувся Ярослав. — Не заздрю тобі.
— Та годі, підемо працювати, поки не звільнили, — відповів Денис.
Виходячи, усі обговорювали, яких змін чекати.
Два тижні всі приходили вчасно, каву пили лише на обід, курили швидко і без задоволення. Але, як відомо, від звичок, що склалися роками, не позбутись за кілька днів. Незабаром усе повернулося на кола: запізнення, перекури, кава. Але без зухвалостей.
Наприкінці третього тижня секретар підійшла до столу Дениса і повідомила, що Ганна Ярославівна викликає його до кабінету.
— Сідайте, — вказала вона на крісло. — Мені сподобалась ваша робота. Чітко, без метушні. Чому досі лише рядовий співробітник? Були непорозуміння з попередником?
— Ні. — Денис не розумів, до чого вона веде.
— Вашому начальнику відділу через рік на пенсію. Гадаю, час готувати наступника. — Вона пильно дивилась на нього.
Він витримав її погляд.
— Ви впораєтесь не гірше за неї, — продовжила вона, крутячи олівець у тонких пальцях. — У п’ятницю у Києві виставка нового обладнання. Ви поїдете, оглянете, обміркуєте. Чекатиму вашого звіту. Гроші на відрядження отримаєте в бухгалтерії разом із квитками.
— Але ж п’ятниця вже завтра, — Денис виглядав збентеженим.
— Я знаю. Повернетесь у неділю. Є заперечення?
Денис знизав плечима. Не скажеш же їй, що обіцяв синові в ці вихідні сві— Ні, нема заперечень, — хитнув він головою, розуміючи, що тепер доведеться пояснювати синові, чому вони не з’їздять у парк розваг, як обіцяв.