Оксана поправила перед дзеркалом сукню на стегнах, провела рожевою помадою по губах, потім підкрутила пружинистий локон. Відійшла на крок назад і уважно оглянула себе. «Непогано!» — задоволено посміхнулася вона своєму відображенню.
Чоловік з’явився у дверях прихожої, притулившись плечем до одвірка.
— Ого! Куди це ти так розчепурилася?
— На роботу. Ревнуєш, чи що? — Оксана розплющила і без того великі, гарно підведені очі.
— Авжеж, ревную. Може, підвезу тебе на авто? В маршрутці всі помнуться, — запропонував Андрій.
— Сиди вдома. Куди тобі з гіпсом? — Оксана застебнула блискучий светр, поправила шарф на шиї, піднявши його аж до підборіддя.
— Пішла. — Але біля дверей зупинилася. — Так, майже забула. Затримаюся. Маринка виходить заміж. У нас буде щось на кшталт дівич-вечора. Посидемо трохи в кав’ярні. Не хвилюйся.
— Почекай, може, все ж таки заберу тебе? — Андрій відірвав плече від одвірка.
— Не треба. — Оксана витягнула губи, кинула повітряний поцілунок і вийшла з квартири.
Андрій підійшов до вікна і чекав, коли внизу з’явиться Оксана.
— Скільки разів казав, щоб права здала. Зараз би їхала на роботу на авто, а не товклася в набитій маршрутці, — промовив він уголос, дивлячись на Оксану, що поспішала через двір, наче вона могла його почути.
У кав’ярні грала музика. За зісунутими столиками сиділо шість жінок, пили коктейлі й розповідали смішні історії зі своїх весіль, голосно і заразительно реготали. Раптом підійшов офіціант із підносом, поставив перед Оксаною пляшку дорогого вина.
— Вам передав чоловік із сусіднього столика. Відкрити? — ввічливо похилився офіціант.
Оксана обернулася і подивилася на щедрого чоловіка. Він кивнув їй і посміхнувся. Серце раптом пропустило удар, а потім закалатало у такт музиці. Обличчя спалахнуло жаром, а посмішка зникла з її губ, як сніг з гірської вершини — швидко і неминуче.
Вона впізнала його. Хіба можна забути? Ярослав був найкрасивішим хлопцем у інституті, старшокурсником. Дівчата йому проходу не давали. Перед сесією вона не здала залік. Сиділа на широких чавунних сходах між поверхами і плакала. Перший іспит уже через два дні, а без заліку до сесії не допустять.
— Чого плачеш? Залила іспит?
Оксана підняла голову і побачила поруч Ярослава. Він заговорив з нею! А вона сидить на сходах у розмазаній туші, з червоним носом.
— Залік не здала, — відповіла Оксана і почала витирати сльози.
— Дрібниці. Ти ж тільки туш розмазала.
Оксана аж охнула іОксана глибоко зітхнула, обіймаючи чоловіка, і зрозуміла, що справжнє щастя — це не лискучі ілюзії минулого, а теплі руки того, хто ніколи не зрадить.