**Справедлива домовленість**
Ганна відходила повільно й болісно. Втомлений від нескінченних хімій організм уже не боровся. Та й сама вона мріяла швидше звільнитися від страждань, що мучили її останні місяці. Від знеболюючих вона перебувала у напівсні, інтер виринаючи, наче з води, і знову поринаючи в рятівну дрімоту.
Марійка приходила зі школи, заходила в кімнату, повітря в якій було насичене запахом важкохворої людини, й довго дивилася на матір. Та зовсім не нагадувала ту, веселу й усміхнену. Лежала із заплющеними очима, і дівчинка напружено стежила за рухом грудей під ковдрою — чи дихає.
— Мамо. Ма-ам, ти мене чуєш? — кликала вона.
Повіки Ганни здригнулися, але підняти їх не було сил. Увіходила бабуся й забирала Марійку з кімнати.
— Ходімо, сонечко, годуватиму, потім уроки робитимем. Нехай мама спить.
— Бабусю, вона й так усіх час спить. Коли вже видужає? Хочу, щоб все було як раніше.
— Ох, дитинко, я б теж цього дуже хотіла. Сон — перше ліки для одужання. — Бабуся ставила перед онукою миску наваристого борщу й сідала навпроти, стримуючи сльози.
«Яка ж несправедливість — я живу, а дочка вмирає. І нічого не зробиш. Стільки молилася, у церкву ходила… Чим я Бога прогнівила?» — думала вона, зітхаючи.
Ганна пішла у світ під ранок. Оксана Миколаївна прокинулася о третій, щоб у туалет, зазирнула в кімнату. Донька лежала нерухомо, але дихала. Вона це знала точно. Потім лягла й довго ворочалася. А коли заснула, їй приснилася маленька Ганнуся. Сміялася, махала рукою й тікала, час від часу озираючись. «Постривай, куди ти? Повернись!» — крикнула вона вві сні й прокинулася.
Відразу пішла до доньки. Та лежала спокійна й чужа. Оксана Миколаївна примкнула двері, на кухні нагріла чайник, підігріла сирники Марійці і тільки потім розбудила її.
Дівчинка поснідала, вдягла шкільну форму й пішла до мами. Перед школою завжди заходила попрощатися.
— Не йди, нехай спить, — зупинила її бабуся. — Ось, поклади собі яблуко в рюкзак. — Протягнула червонобоке яблуко.
Ішли до школи, і Оксана Миколаївна розсіяно слухала Марійку.
— Чого ти сьогодні така? — спитала та.
— Погано спала, — пояснила бабуся.
Повернувшись додому, вона одразу викликала швидку.
— Коли померла? Чому так пізно подзвонили? — допитувалася лікарка.
— Онуку до школи проводила. Не треба, щоб вона це бачила…
Потім чекала на перевезення. Слава Богу, недовго. Встигли забрати Ганну до повернення Марійки. Усю дорогу думала, як сказати дівчинці, що мами немає, але нічого не придумала. А вдома заклопоталася й не встигла, і онука вбігла в кімнату.
— А де мама? — обернулася до бабусі.
Оксана Миколаївна втомилася від питань, від турбот, і сказала те, що перше спало на думку:
— У лікарню повезли. — І відвела погляд.
Марійка, мабуть, здогадалася чи образилася, що бабуся не попередила, відмовилася вечеряти, залізла в кут дивана й відвернулася до вікна. Сил заспокоювати не було. Хто б її самій поміг? Оксана Миколаївна замкнулася у ванній, увімкнула воду й подзвонила Олесю, колишньому чоловікові Ганни. Ще вранці знайшла його номер у телефоні доньки.
— Тобі чого? — роздратовано, без привітання відповів він, подума…А коли Марійка вийшла заміж і народила онука, Оксана Миколаївна кожного ранку ставила свічку у церкві і тихо дякувала Богові за цей ще один подарунок.